Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Проте, якого б високого роду в твоїх жилах не стугоніла кров, якщо всі знають, що ти байстрюк, — хто за тобою піде? Хто? У Києві, правда, і на Поділлі, під Литвою, було багато людей мужніх і вправних у битвах. Не боялись вони татарви в степу, ні Литві по містечках не корились. Все лише ворохобились всякої влади й чужої сили. Про них і думав-мізкував Сергій Стрілець. Ні, не схаменувся він. Остаточно потьмарився його розум жадобою влади і надією на перемогу в цьому безумстві. Тут, мов водяник із плесу, з’явився на хуторі один дивний чоловік. Великий проноза і майстер у всіх ремеслах. Я вже про нього казав. Був він чародієм-чорнокнижником. І сумніватись нічого. От хоча б таке — в один і той же день і час він грав і на весіллі, і в корчмі воякам. Чародійство? Звичайно. Деякі прості люди казали, нібито в нього був брат-близнюк. Дивна сліпота! Та йому було анітрохи не важко навіяти людям що завгодно. От хоча б зі мною як сталося? Я вчився у майстра-скринника. Вчив мене майстер, вчив, та нічого в мене не виходило. А прийшов до нього в якійсь справі Алхимник. І зразу сказав хазяїнові: «Чого мордуєш хлопця? До тесла й сокири він слабкий. Пристав його до письма. Нехай абриси наводить і кольори підбирає!»
По-перше, якби він не знався з демонами, звідки б відав, що в мене є хист не тільки до малювання, а й до кольорів? По-друге, якби він не був чародієм, то чи переконав би мого хазяїна, що мене одразу треба до найделікатнішої справи поставити, а не випробувати від найважчого і найбруднішого? Впертішої людини я навіть серед татар не бачив. Мій господар і слова йому не сказав, а зразу ж, ще при ньому, поставив мене квіти по тиньку наводити. Від того вже, від тієї хвилі я став малювати. І не гірше за інших! Цей же Алхимник нічим особливим від інших людей не вирізнявся.
Підстаркуватий чоловік, трохи сивий, трохи скулений, зросту трохи вищого, ніж середня людина. Але що було в ньому справді дивно — це одяг. Ні, не сам одяг…
Який одяг вдягне — на той стан і виглядає. Як у свиті чи сіряку — наче справжній поселянин. У каптан вбереться — справжній купець. У киреї чорній тонкотканій — наче дяк… Так ось — той боярин Сергій і пригрів цього Алхимника на своєму хуторі. Зразу й почались дивні діла!.. І ще забув сказати: як би він без демонської сили міг одночасно з трьома чужинцями на їхніх трьох мовах розмовляти? І ще одне — ходив він швидше за всіх і на великі відстані. Хіба ж не диявол носив його на плечах, коли він перед вечірньою службою виступив до Обухова, а повернувся наступного дня ще до обідньої служби?! Бувало й таке: причепуриться він та в нове вбрання вбереться, плечі сутулаві розправить, і ніхто не познає в його поставі книжну людину. А подумає, що це колишній бравий вояк.
Може б, і вийшло що з київським престолом, може, і допоміг би Сергієві Стрільцю золотий оберіг стати володарем Києва. Може б, і допоміг йому і порадою, і хитрістю, і чарами той Алхимник. Та тільки, перш ніж з'явився Книжник, познайомився боярин Сергій з донькою литовського Лицаря. Хоч Лицар і литовець, а народився у Києві. Був воїн знаменитий. Тільки жорстокий, пожадливий і гонором вирізнявся. Бо сам король лядський Ягайло, бачите, його в лицарі посвятив! Жінка в Лицаря теж литовка. І так само, як і він, народжена в нашій землі. Її батько був чоловік не простий — барон, із нобілів. Тільки на ній од самого початку прокляття висіло — вона все дівчат народжувала. Але не це головне — всі були вже мертві… Аж нарешті народила живу і здорову дівчинку. Перед неї, може за півроку, її покоївка народила безкоровайну дитину. А господиня боялася, що того хлопчика Лицар признає за свого і всиновить. І от найняла господиня циган. Це чортове сім'я тоді в нас тільки з'явилось, і не всі ще християне розуміли, яка гидота до нас приперлася… Цигани вкрали в покоївки дитину.
Лицар про те якось провідав. Може, через ворожку. Може, ксьондз йому підказав, що то його жінка підкупила циганів, аби вони вкрали й завезли кудись дитину. Лицар не один раз блудив із покоївкою своєї дружини. Він справді зрадів, коли вона народила сина. Почав замишляти, як би кому із вельможних прилаштувати в годованці. А тут цигани й украли дитину. Лицар як обісів. Від того часу мордував жінку повсякчасно тілесно й словами, ганьбив і принижував при всіх. Та дворова челядь у нього була вишколена — всі перед ним тремтіли. А водночас і любили, бо він їх добре жалував. Потроху дійшла жінка до того, що в зашморг полізла. Щоправда, поховали її, ніби вона впала і голову розбила. Та всі знали, як воно насправді сталося. І ксьондзи покрили гріх. Не хотіли своїх перед нашим людом на ганьбу прирікати.
Лицар на свою доньку Магдалину не звертав ніякої уваги. Можна сказати б, і бачити її не хотів. Не чіпав і не лаяв, поки не привіз цю галицьку відьму, цю блудницю невтомну — Сусанну. Як він її здибав? Повертав із війни з німцями-лицарями. У тій війні страшенно розбагатів — захопив німецький віз смолоскипів. Це про людське око. Насправді ж — привіз скарбницю ковальовської комтури! І сховав монети під смолоскипи. Всім показував, яку здобич із своїми людьми взяв. Йому здавалось, що він усіх обдурив. Сатана не дрімав — підкинув йому на дорозі Сусанну — відьму і шалену блудницю. Із самої Галичини відбувала вона прощу відьомську на Лису гору… Трухала наша відьма на Лису гору. Вони з усіх наших Україн туди збираються: і з Галицької, з Подільської, з Волині і зі степу, з Полісся, навіть із Червеної Русі. Диявол не спить. Диявол розставляє і найхитрішим
