Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

— Я не знаю про тебе всього, а це означає, що не знаю дечого й про себе, так, так, не знаю, чий я брат і що саме тобі винен. А розрахуватися треба, цього не минути, сам розумієш. Ти був у Блиска.

— Він, мабуть, вартий був сотні Модестів. Здається, його справді щось боліло. Тільки він був трохи не сьогосвітній. Мав свої ідеї, але ніякого почуття реальності.

— Блиск мене не цікавить. Його ідеї мені дуже добре відомі. Мене цікавиш ти. Твоя ідея була інша, зовсім інша. А ти опинився в нього. Стріляв у наших…

— О, я в своєму житті чимало попостріляв.

— Не викручуйся, вийми руки з кишень, не захопиш мене зненацька.

— Я без зброї, Каролю. Можеш мене обшукати.

Рипнули двері по другий бік коридора, і Бартек схопився зі стільця. Кароль зупинив його жестом.

— Не бійся.

Увійшла Магда в розстебнутому халаті, довга сорочка підкреслювала її випнутий живіт. Примружившись, Магда вдивлялася в Бартека з дедалі більшим острахом і робила руками якісь жести, немов кликала когось чи відгонила мухи.

— О боже, боже, — простогнала вона, повернулась до дверей, ніби хотіла тікати, але на порозі поникла, зігнулася, мов одірвана від тички хмелина, Бартек підбіг, підтримав її за плечі.

— Ти не сказав, що вона вагітна.

— Ти не відповів мені, Бартеку.

8

Образки. Останній етап складається з окремих образків, з малюнків, повирізуваних із газет, книжок та атласів і абияк, рукою дитини чи п’яного, поналіплюваних один коло одного.

Місто розчавлене, мов сапер, якого придавило понтоном, випалене, чорне від кіптю. Тільки великий замок гордовито височить над водою, майже не зачеплений воєнними бурями. В місті є порт, але моря нема, море за п’ятдесят кілометрів на північ. Дивний вигляд має цей порт, коли малі суденця, власне, човни, шастають поміж величезними кістяками затонулих кораблів, спиняються то тут, то там, обстукують, обнюхують непорушне громаддя. А з неба на все це — дощ, тут здебільшого дощ.

Бартек вже знає, що звідси не виїде до Америки. Ані з сіфкартою, ані без неї. В крачевському шиночку йому запала в голову думка: Кольсько або Америка. І кілька днів можна було вірити, що як не Кольсько, то Америка.

Але тепер уже зрозуміло, що Америка — це скоріш якась невдала, банальна й застаріла приказка.

В Державному управлінні у справах репатріації службовці, замість сидіти за столами, весь час у русі, безупинно бігають, неначе женуться один за одним і не можуть наздогнати. Обстановка респектабельна — герб, портрети, окрім того, гасло про одвічно польські землі на Одрі й Балтійському узбережжі. Ця безперервна біганина не пасує до респектабельної обстановки, але ніхто про це не думає, так само, як нікого особливо не хвилює репатріант без документів. Болеслав Новак вертається з Німеччини. Ім’я? Бо-лес-лав. Тут потрібно трохи настирливості. Чому немає документів? Ледве живий утік від вовкулаків. А може, він сам з вервольфу[46]? Ці шрами не від виведеного есесівського татуювання, адже добре відомо, де, на якій частині тіла есесівцям робили татуювання. Що вчинити з таким репатріантом? Посадити, радить Бартек, тобто Болеслав, посадити до з’ясування, якщо є кому стерегти, посадити, він чотири роки сидів у німців, поки бомба союзників не гризонула, може посидіти ще й тут. А чи не видати посвідчення? Як завгодно, аби тільки дали їсти; репатріант голодний. Куди він прямує? Родини нема, може лишитись тут. А чи знає він, де бюро прописки? А їдальня для репатріантів? Усе знає, аби тільки це не тяглося так довго, респектабельна обстановка пригнічує Болеслава Новака.

Посвідчення акуратно надруковане на машинці, на ньому фіолетова трикутна печатка, з таким посвідченням можна посидіти за столиком у маленькій пивничці під назвою «Портова»; горілка препогана, змішана з самогоном чи навіть денатуратом, та дарма, в Болеслава Новака залізне горло.

Він живе на площі Присяги, один у великій квартирі, просякнутій незвичайними запахами, може, раніш тут мешкав аптекар чи ще хтось такий, аж дивно, як довго запахи лишаються в оселі. Квартира на четвертому, останньому поверсі, у вікна стукають голі гілки каштанів, унизу вдень зрідка проходять цивільні й солдати, вночі тиша. Тільки поверхом нижче часом кричить дитина, немовля із скрекітливим голосом, мало схожим на людський.

Болеслав Новак спить погано, раз у раз прокидається.

Іноді, навіть досить часто, приходить мати й каже: «Болеку, Болеку, вставай». — «Я — Бартек, для тебе я завжди буду Бартеком, тільки на час мушу бути Болеком». — «На час? На який час?» — «Надовго, надовго, хіба що поїду в Америку. Або подамся в радянську зону, а звідти — далі. Тоді напишу». Приходить і Магда. «Болеку, — каже, — Болеку, не впізнаєш мене? Це я, справді я». — «Мене звуть Бартек, для тебе я завжди Бартек, не забувай мене, — я тебе мушу забути, але ти мене пам’ятай. Я тут живу, хоча й помер; це дуже цікаво, було б навіть кумедно, якби не побоювання не знати чого — рипіння сходів, кожного обличчя, що з’являється у дверях трамвая, — все-таки важко звикнути до життя після своєї смерті, дуже добре, що тут оселилася ця родина; звідки? З Литви, на щастя; спочатку я подумав, що, може, з Кольська; це, власне, залишки родини — стара бабуся, висока, огрядна, і маленький внучок, заїка, його батько, партизан, загинув у бою; вона страшенно балаклива, тільки й жде пана Болеслава й відразу виливає на нього цілий потік слів, розказує, розказує, а потім береться розпитувати, і тоді він оповідає, як було там, у Німеччині, як він працював у бауера, а потім на заводі, оповідає, оповідає й кінець кінцем сам починає вірити в того бауера, в той завод, у ту бомбу, що гризонула його, залишивши глибокі шрами на правому плечі й під ключицею.

В районній комендатурі його визнано непридатним до військової служби, але трамвайним кондуктором він працювати може, для цього не треба мати цілком здорові руки; у вагон входить хлопець, років двадцяти, в мундирі без пояса і з зірочками підпоручника, зігнутий, спирається на палицю, хлопцю їхати недалеко. «Допомогли б вийти інвалідові», — це звертаються до нього, кондуктора Болеслава Новака. «Я сам інвалід», — буркнув він, враз зненавидівши підпоручника; ця ненависть глибока й невгасима, а балакуча сусідка непокоїться, чи не захворів пан Болеслав; він хворий, справді, але це така хвороба, від котрої не поможуть ані ліки, ані бабська премудрість; вдома він сидить над зошитом, в який записуватиме думки, не тільки думки, треба хоч у такий спосіб вернутись до самого