Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

— Не дочекаєтесь. Її тут нема.

— Як це нема?

— А так. Виїхала влітку з Новаками, що були тут на висилці.

— Ви-ї-ха-ла?

— Еге ж, а що ж вона мала робити, сама-самісінька, отой її Новак, партизан, може, чули, про нього багато писали, наклав головою в горах, от і поїхала з тими другими Новаками.

Бартек дивився в лице селянинові й бачив заросле обличчя Матуса: «Не знайдеш своїх, знайдеш смерть»; може, затопити цьому чоловікові в пику: «Ти п’яний, старий чорт, верзеш казна-що». З затуманеного осіннього неба враз хлюпнуло жаром, як тоді, в яру поблизу Мурая, аби тільки не зомліти…

— Спасибі вам, чоловіче добрий. — І він зіскочив з таратайки, рушив назад у Крачів, дерев’яне, мов пасіка, містечко, за ним — ліс, не звичайний ліс, а той самий, де вперше його було поранено під ключицю і куди Магда прибігла його оплакувати. У Крачеві немає військової комендатури, зате є шинок у будинку з дерев’яною галереєю під аркадами, перетривав шиночок війну, тільки хазяїн помінявся. Бартек був голодний і не став читати меню, написане гарним каліграфічним почерком, мов у шкільному зошиті, їв швидко, не відводячи очей від тарілки, бо йому шибнула в голову гадка, що хтось із відвідувачів може його впізнати. «Грошей, мабуть, за цей час не обміняли», — подумав він, виймаючи з кишені рожеві банкноти, на одній були іржаві плями від крові, і Бартек довго до неї придивлявся, банкнота була схожа на стару географічну карту; хтось торкнув його за плече, і Бартек здригнувся, наче вдарений струмом, але це був незнайомий чоловік, просто він хотів випити з польським офіцером, ні разу ще не випивав з польським офіцером, з російськими доводилося, а з польськими — ні; він притяг пляшку горілки, каламутної, як його посоловілі очі, Бартек випив, понюхав скибку хліба, незнайомець чухав неголену фізіономію, схожу на роздавленого їжака, і торохтів, підливав і торохтів: «От і є в нас Польща, вже рік, рік з гаком, як є в нас люба Польща, бо ж Польща таки завжди люба, правда? А от самогон гнати забороняють, чим Польщі заважає самогон? Коли б не самогон, народ не витримав би під німцем, хіба не так? Авжеж, так; неправда, кажеш, друже? До Кольська, кажеш, це не до Америки, не знаю, де воно, але, мабуть, ближче, ніж Америка, сіфом[44] пливти не треба, сіфкарти не треба; мій брат, як їхав до Америки, мусив купити сіфкарту, тобі пора йти, шкода, так добре пилося…» Великий годинник на стіні цокає, хрипко вибиває години, якби спинити блискучий жовтий маятник, не треба було б звідси виходити, але годинник висить високо, шинкар засвічує велику гасницю, святобливо вішає її туди, де на голубуватій стіні чорніє віяло кіптяви; не можна спинити жовтого маятника, Кольсько — не Америка, Магда в Кольську вже не чекає Бартека, чого вона чекає, може, вже й нічого, протиратиме очі, щипатиме себе за щоку, коли побачить, вже тільки заради цього треба туди йти, їхати, пливти, треба дістатись туди якомога швидше; дивно, як просто вмираєш, перестаєш існувати в чужому житті, в чужих списках, як легко переконати людей у чиїйсь загибелі; в штабі його зарахували до вбитих, поквапно, без вагань, без найменшого сумніву, і цього було досить, щоб він умер для всіх: для жителів Вільковиць, для Магди, для родичів, для матері і братів; треба скоріше спростувати цю помилку, там, удома, мати, брати не візьмуть під сумнів його особу, як поручник-питайло, треба дістатись туди якнайшвидше, не можна ж пливти за течією, перше рішення — найслушніше…

Він пив при кожній нагоді, а нагода траплялась частенько. Та коли опинився на мосту в Кольську, звідки вдень видно його будинок, він не був п’яний, був тверезий до болю. Місяць ледве проглядав крізь прозори в хмарах, було холодно. Бартек підганяв себе, але ноги стали неслухняні, важкі, неначе їх обтяжували всі пройдені дороги, і та — від Мурая до Вільковиць, і та — од Вільковиць до Кольська, і всі інші дороги, лісові й фронтові, кружні дороги, що рідко перехрещувались одна з одною, спутували ноги, в крові пульсував стукіт залізних та дерев’яних коліс, гули мотори й стугоніли мости, все минуле згромадилося в ньому, сплуталося в болючім хаосі, і все-таки він жив, мертвий для штабних писарів у корпусі, мертвий для всіх, жив, існував дивним відображенням у дзеркалі, йому ще дозволено жити, він ще має право жити, хоча… хоча що?

Знайома вулиця, тиха, пуста, спить глибоким сном.

Знайоме, звичайно малолюдне перехрестя, заросле миршавим бур’яном. Огорожа поржавіла, тільки будинок такий самий, як чотири роки тому, коли він залишав його, вигнанець, стримуючи сльози, сентиментальний недотепа, будинки не старіють так швидко. Він не почував хвилювання, і це непокоїло, посилювало втому. Спинився, обвів очима стіни, вікна, крутий дах, увесь фасад будинку, вдивлявся в нього здаля, немов боячись натрапити на щось небажане, на якусь тріщину, якесь зловісне тавро.

Місяць засяяв ясніше, на сірій стіні проступив світлий прямокутник. Раніш його тут не було. Бартек підійшов ближче, задер голову, приклав до ока, мов підзорну трубу, згорнуту долоню.

В цьому будинку переховувався від гітлерівських катів Миколай Новак, борець КПП і ППР, замучений в Освенцімі.

Дядько Новак. Бартек майже не знав його. Але колись мав серце на дядька. До війни через нього у Бартека були неприємності в гімназії. З третього класу хлопця надовго виключили, і потім він уже не зміг надолужити пропущене. Бідний дядько Миколай.

В цьому будинку народився і виріс Бартоломей Новак, герой, командир партизанських загонів БХ і AЛ, капітан Війська Польського, полеглий у боротьбі з фашистськими бандами.

Бартек протер очі, вщипнув себе за обидві щоки.

Кароль не поставив би такого надгробка. А це ж, власне, надгробок. Героєві. Кому це потрібно? Може, Петерові?

Напевно, Петерові. Але не тільки йому. Іншим теж. Їм усім. Підійти, постукати у вікно, сказати: «А ось і я, герой!» Піти і вилаяти їх. Треба їх висміяти. Але кого? Магда теж тут. Живе під його надгробком. Живе з Каролем. Він перший до неї залицявся. Треба зіпсувати їм ідилію. Конче треба туди піти, а то… а то…

Але він ішов у протилежний бік, до великого моста через річку. Подумки будив їх, лаяв усіх, крім матері, про яку зараз хотів забути. Але йшов у протилежний бік.

7

— Так, тепер це кімната Чеслава. Ми тут робили уроки, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Говори тихше. Магда може прокинутись.

— Спокійно, не нервуйся, Каролю, я