Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
— Не знаю. Які в тебе наміри?
— Ти на диво прямолінійний, Каролю, всі ви на диво прямолінійні. Самі плекаєте якісь наміри, носитеся з ними, тому й вимагаєте їх від мене, — гаразд, не буду казати у множині, казатиму: ти, Каролю, — тому ти навіть не припускаєш, що хтось інший змушений обходитись без такої розкоші, як наміри, що в його житті вони здебільшого не мали значення…
— Ну, не завжди.
— Ні, саме так, Каролю, і, будь ласка, спокійно, не треба нервуватись, я прийшов не для того, щоб робити комусь капості. Але, бачиш, я зовсім не збирався стати іконкою в капличці, монументиком, рекламною вивіскою, а хотів віддати все, що зможу, справі, відомій тобі справі; після війни, думав я, мені не обов’язково носити мундир, нехай інші повоюють, я ж придамся й без мундира, може, то була малодушність, може, ти саме так це назвеш, але, добре поміркувавши, зрозумієш, що тут не було малодушності чи чогось такого, та вже тоді мені казали: «Найкращі люди потрібні тепер в армії, найкращі»; вже тоді я був найкращим, не огинався, робив своє діло, якнайкраще, як тільки міг, але суть була зовсім не в цьому, тепер я це ясно бачу…
— Чи не забагато ти філософуєш?
— Звісно, я ще пофілософую перед прокурором, перед судом, перед взводом солдатів, призначеним для виконання вироку, хоча ні, таких скоріш вішають, як ти гадаєш? Авжеж, організували мені одну смерть, красиву, зразково-показову, для наслідування, можете організувати й другу, теж показову, для острашки, обидві будуть фальшиві, я лишуся десь посередині, і тут уже нічого не вдасться виправити, Каролю…
— Хвилинку. То це ми тобі організували смерть, я і хто там ще? Чи не переплутав ти чогось?
— Не переплутав, Каролю. Хіба не ви ставили квіти під цією дошкою, під цим почесним надгробком? Коли я прийшов сюди вперше, там стирчали якісь дурні айстри, хіба не вам марилося, що ця вулиця повинна носити ваше ім’я? Але річ навіть не в цьому, ви — це щось більше, ніж ти і твої особисті мрії, ще комусь навіщось були потрібні цей приклад, символ, легенда, — коли потрібна легенда, а для цієї легенди потрібна смерть героя, то легенду створюють, та й край, героя умертвляють, як у романі, не заради правди, а задля повчання; я це чудово розумію, дуже добре розумію необхідність вивісок і легенд, які можуть служити добрій справі, прекрасній і справедливій справі, але дозволь мені серед усього цього спробувати знайти притулок для моєї скромної істоти…
— Хвилиночку. Ти хочеш притулитися, але де, в якому місці? Хіба справи, назвімо це так, не зайшли надто далеко, хіба, кажучи об’єктивно…
— Так, об’єктивно я ворог, навіть бандит, якщо комусь подобається таке визначення. Об’єктивно я опинився по той бік, таки правда, але це тягне за собою певні наслідки, от хоча б те, що мені зовсім не обов’язково мислити об’єктивними категоріями…
— Ти, мабуть, розумієш, що означає твоя присутність тут.
— Розумію, але, будь ласка, не хвилюйся, Каролю.
Моя присутність означає не більш і не менш, як тільки те, що я не здох у ярузі під Мураєм, аж ніяк не наперекір легенді, а просто собі вцілів, от і живу. Означає тільки це, і більш нічого. Є ще деякі тонкощі, наприклад, такі: секретареві повітового комітету ППР доведеться або переховувати ворога, або виказати брата. Те й те буде, певне, досить паскудно, а може, й страшенно важко, я згоден; але не мені вирішувати, за мене вже вирішили, вирішив штабний писар чи хтось там ще, не знаю до ладу, хто саме, мої наміри тут не мали значення. Сам кажеш, приходили до тебе емісари, яких я зовсім не посилав, яких і на очі не бачив, що ж тут говорити про мої наміри; я просто існую, існую, та й годі, але якщо згідно з укладеною без мене угодою мене не повинно бути, то мене треба ліквідувати.
— Не провокуй, Бартеку, не провокуй.
— Ти на диво прямолінійний, брате, — а втім, може, не слід тебе так називати, — по-твоєму, коли хтось думає інакше, ніж ти, це вже провокація. А це просто ситуація.
Ми залежимо від ситуації і відповідно до неї виявляємось то героями, то провокаторами.
— Це нахабство і цинізм. До чого ти дійшов…
— Цинізм? Можливо. Тільки в такому становищі, як наше, це нічого не значить і нічого не пояснює. Я цинічний і нахабний, колись був сентиментальний, бував і як вогонь, пам’ятаєш, що казала мати…
— Матері не займай…
— Ого, вже заговорило почуття власної вищості. Та дарма. Можеш мене називати не тільки циніком. Можеш назвати мене, наприклад, виродком, зрадником. Можеш не вірити, що це не я підіслав емісара з твердими халявами, який так налякав Магду, — співчуваю їй, бідолашній, — можеш вживати різні слова й означення. Але я, бачиш, нікого не зрадив, не запродав ніякої ідеї, не так просто чинять зраду, як уявляється це суддям та прокурорам; коли добре поміркуєш, не станеш заперечувати: не так-то легко вмерти, не так-то легко зрадити…
— Невинна овечка. Зараз почнеш розказувати, як тебе скривдила доля. Ти був безсилий проти неї, нічого не міг вдіяти, анічогісінько. Умертвили тебе, відняли право на життя, позбавили всього, дівчину забрали…
— Магди не займай.
— Заговорило почуття власної вищості? Мій любий, твоя вищість тут уявна, коли як слід подумаєш, не станеш заперечувати. А філософуванням, співчуттям нікого не одуриш. Мене принаймні не заморочиш. В одному помиляєшся, мій любий, — зовсім не так важко зробити те, що ти говорив, ну, виказати брата. Зовсім не так важко відплатити ворогові, коли знаєш, що йдеться не
