Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

— Чого ти хочеш? Чого конкретно хочеш?

— Готується референдум.

— Можу не голосувати.

— Ха, дешево хочеш відбутися. Ти думаєш, ідеться про твій паршивий голос?

— Ти шантажуєш мене, щоб я шантажував інших. Думаєш, цим можна чогось досягти? Одне мене дивує. Я розумію, можу зрозуміти, що тобі не подобається народна республіка, що ви хочете іншого ладу, наприклад, щоб не забирали землі в поміщиків; я розумію, що в це можна вірити. Але як можна вірити в те, що ми, що ППР, — поправився він, — що комуністи віддадуть владу, що цю владу можна вибити з рук палицею, пострілом з-за рогу, як можна в це вірити?

— Ти мене не агітуй. І не читай моралі. Тут у тебе нема права голосу. І вибору теж.

— Гаразд. Приходь за тиждень.

— А чи не задовго?

— Гаразд. Приходь завтра.

Ото лихо, балакуча сусідка і її внук удома. Якби їх не було, Модест не вийшов би звідси. Нічого, що в кондукторській сумці нема пістолета. Зате є добрий ніж. Модест не буде задкувати, виходячи, повернеться спиною. Тоді можна вгородити йому ножа під лопатку, за всіма правилами, добре вишколений розвідник знає, як це робиться.

Треба тільки випровадити сусідку.

— Ви не могли б піти по горілку? В мене дорогий гість.

— Я вже йду, Бартеку, пробач, Болеку. Отже, до завтра.

Можна й інакше: рішити Модеста, потім стару й хлопчиська, потім… Що потім? Адже все одно треба ушиватись. Він раптом злякався, засоромився: «Бандитом я ніколи не стану». Щоб убити Модеста, не треба бути бандитом, але ці двоє — безневинні люди, вона застара, а заїка замалий, щоб умирати, як сказав би Матус.

І Модест пішов цілий і здоровий. Прийде завтра. Можна зробити засідку, бабу з малим випровадити, а Модеста просто в дверях рубонути сікачем. Але Модест не такий дурний. Він буде обережний, напевно, прийде не сам.

Лишається єдиний вихід.

Говірка бабуся здивована раптовим від’їздом пана Болеслава. Знайшовся хтось із рідні, це неабищо. Вернеться за тиждень, може, раніш, може, пізніш. Гість, що оце був, приніс добру звістку. Трохи речей у валізку, ту, меншу, щоб не бути схожим на мародера, власне, важко вирішити, що взяти, а що покинути. Досить і портфеля, сусідка охоче позичить старий, витертий портфель покійного чоловіка. А втім, можна не брати й портфеля, коли не знаєш, куди їдеш.

— До побачення, папі.

— Щасливої дороги.

— Не мели дурниць, стара, яка там «щаслива дорога».

— Що ви сказали?

— Бурмочу сам собі. Перед подорожжю я завжди бурмочу.

Зрештою, нема чого так хапатись, адже ніхто за ним не женеться, на вокзал можна йти помаленьку, ніби гуляючи.

Місто рясніє риштованнями, що нагадують пов’язки, але куди більш руїн, зяючих, як рани. Воно привітне, майже затишне, лише тепер він спостеріг і відчув це, в хвилину втечі; виходить, звик уже до цих місць, ще мало знаних, освоївся, непомітно для себе самого, як призвичаївся й до свого нового імені; «Болеку», — казала Ванда, лоскочучи йому шию важким темним волоссям, і тоді це нове ім’я не було фальшивим. «Невже я завжди тікатиму і від чого, від кого — від Модеста?» Так, але Модест — тільки привід, знаряддя, яке відкриває справжні причини, доводить неминучість утечі…

Повільний стукіт коліс на стиках рейок довго не набирає темпу, він уривчастий, мов пульс хворого, на понтонному мосту через Одру ще більш глухне, неначе тоне в воді; западає присмерк, сірою завісою відгороджуючи вікно вагона від даленіючого міста. Бартек заплющує очі й виразно бачить сірі шпалери в золотисті квіточки, велику люстру з шістьма скляними кулями, громіздкий буфет з тріщиною на різьбленому склі, масивний стіл на одній грубій ніжці, коло столу сидить Модест, самовпевнений, пихатий, потім Ванда, стурбована, злякана. «Вернеться за тиждень, — каже їй старенька сусідка, — може, за два». Стара вірить і Ванда вірить в його повернення, тільки Модест не вірить, він добре знає, що означає цей раптовий від’їзд; хто раз утік, той тікатиме завжди.

Образки. Цей етап складається з окремих образків, з вирізок, які він уперто, але даремно силкується з’єднати в одне ціле.

В Гожові немає вокзалу, від будинку зосталася потріскана чорна коробка. Люди сидять на клунках, на голих плитах перону, сплять з роззявленими ротами або цокотять співучою східною говіркою, міліціонерів здаля важко відрізнити од військових, залізничники, кудись поспішаючи, натикаються на подорожніх, лаються; місто на диво тихе, трамвайні рейки лежать так, наче про них забули, нарешті з’являється трамвай, він здається маленьким, як дитяча іграшка; Бартек роздивляється на будинки із щільно зачиненими вікнами. «Як люди там не подушаться в таку спеку?» Перші поверхи здебільшого незаселені, зяють вікна без шибок, можна було б десь тут притулитись, це не дуже далеко від Щеціна, тільки ж Модест добереться сюди не зразу.

— А вам чого, громадянине? — Міліціонер, видно, пишається своїм мундиром.

— Нічого.

— Мародерству тут вже покладено край, громадянине.

— Справді? — Бартек здвигає плечима і пробує перейти на другий бік вулиці.

— Документи є?

Він довго, з важним виглядом розглядає папери.

— Зі Щеціна? Когось шукаєте?

— Ні, я проїздом.

— Жарко, еге?

— Жарко.

В ресторані на самому березі Варти пива не було, відвідувачі одсвіжувались горілкою, теплою, як помиї.

Бартек випив підряд три чарки; типам, до яких він підсів, це, видно, сподобалось, вони з першої хвилини почали виказувати свою дружню прихильність, частували горілкою та холодцем із оцтом, раз у раз цокалися з Бартеком. Над стойкою дзижчали мухи, і круг столика, над самим вухом, теж дзижчали мухи, у відчинені двері від річки тягло болотяною вогкістю, десь поблизу набридливо свистів паровоз, може, не один, а більше паровозів, обличчя товаришів по чарці, спітнілі й сірі, почали двоїтися, затуманюватись.

— Заробити хочеш? — спитав один.

— Гроші в мене є. Я не на заробітки приїхав.

— Багацького роду?

— Граф.

Безугавно дзижчали мухи, все дужче тхнуло багном.

— Ну що, хочеш добре заробити?

— Прошу на мене не тикати. Я з вами свині не пас.

— Ого, велике цабе.

— Ви знаєте, хто я такий? Я — капітан Бартек.

Капітан Барте-е-ек! Ага, підібгали хвости. Капітан Бартек.

— Капітан — це ще краще.

— Не вірите? Ви не чули про загін капітана Бартека?

Не чули? Де ж ви тоді були? Подивіться на них — вони не знають Бартека! Мабуть, не чули про хлопців з лісу, ха-ха! Скільки вам років? Тобі скільки років? Ну? Що тепер є?

— Польща.

— Польща є і буде. Була і буде. Польща завжди повинна бути. А я — капітан Бартек. Ви що, польської мови не розумієте? Не розумієш по-польському, стонадцять чортів