Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
— Може, чули, і такі нам трапляються, що і нашим, і вашим, — чули?
— Можу показати місце на карті.
— Яке місце?
— Де живе Матус.
— А це не занадто — шукати отого, як його там, Матуса? — Знов питає, тільки питає…
— Як хочете.
— Може, вас хто-небудь знає в корпусі?
Поручник-питайло йому, ясна річ, не вірить. Може, його обов’язок не вірити. Але в Бартека було таке почуття, ніби він тут не вперше. Колись із ним уже було щось подібне, хтось йому не вірив, а він не міг цьому зарадити. Ага, то було за лісових часів, вони збирались прорватись крізь лінію фронту, щоб вийти назустріч росіянам. Модест казав Бартекові: «Щось дуже тебе тягне на схід, це давня шляхетська традиція, може б, зачекати або на захід податись? Нащо? А щоб відвоювати п’ястівські землі, це ж записано в програмі Спілки польських патріотів[41]». Бартек дуже добре знав, що згадка про п’ястівські землі — безсоромний глум; Богун ішов на захід відомо чого, Модест підбивав відомо на що — відступати з німцями; як він міг вірити в успіх своєї місії — цього Бартек ніколи не розумів; говорив про це з політпрацівником, той побував у полоні в Богуна, твердий був чоловік, а Бартеку відповів так: «Ви з Модестом сваритесь між собою, видно, така вже у вас традиція». — «В кого це — у вас?» — «У БХ[42]», — каже Глухий — таку він мав кличку. «Я організував цей загін, я за нього й відповідаю». — «Не організував, — каже Глухий, — а забрав в аківців[43], але не бійся, ніхто на твоє командирство не зазіхає, ні Модест, ні я, тільки не хвилюйся, зелений ти ще». — «Це натяк, що прапор зелений?» — «Ні, — відповідає Глухий, — молодий ти, ось що я маю на увазі, а з Модестом перестаньте гризтись, адже приховати цього не можна, це деморалізує людей». Подались тоді на схід, і все склалося добре, бо йшли через Вільковиці, і коли Бартек опритомнів після поранення, прибігла Магда і плакала, мов над небіжчиком; Магда, де вона тепер, час, що минув відтоді, так розрісся, розтягнувся, неначе Магда не існувала вже ніде, крім його пам’яті, вона зберігалася в спогадах, мов цілющий бальзам, хоча ні, ліки гіркі, а з Магдою все було інакше, навіть самому важко це збагнути, і ще лишилася в пам’яті недовіра, підозрілість Глухого, і вона не цілюща, хоча й гірка, і лишився Модест, який не дістав там, біля Совиної гори, кулі в ключицю, зате потім дістав звання майора; цей поручник-питайло теж міг би бути майором, йому б це більш личило, він мав би над Бартеком більшу перевагу; та в нього й так досить переваг над потенціальним дезертиром чи шпигуном, переваг того, хто задає питання, а Бартек мусить чекати, поки знайдеться людина, яка його знає, мусить чекати, може, й під арештом…
— Я б хотів вийти до вбиральні, сподіваюсь, я не заарештований?
Поручник збентежився.
— Про який арешт може бути мова, капітане?
Бартек прямував через плац до рідких кущів, де стриміла тимчасова, нашвидкуруч збита халабуда характерної форми — більше щілин, ніж дощок, — ішов і вже не вагався, вже все вирішив.
Солдатик-вартовий, угледівши рештки капітанських погонів, хвацько віддав честь. Бартек усміхнувся, промовисто показав лівою рукою на праве плече, солдатик зрозумів, знов виструнчився, Бартек обминув його, кроків за два до нужника потягся до ширіньки, обійшов щілисту смердючу будівлю, з хвилину постояв, прислухаючись, потім заглибився в зарості, спочатку крався обережно, далі пішов швидше, не натрапив ні на яку огорожу, і це його здивувало: «Навіть прізвища мого не записав питайло, — подумав з якоюсь мстивою радістю, — а коли й запам’ятав, Новаків у Польщі стільки, як корів, ще поживу, мені дозволено ще трохи пожити, дозволено мені, дозволено…»
Смерком Бартек вийшов з лісу, боліли ступні, які в «пансіонаті» Матуса відвикли торкатися землі, він був голодний і зморений, у правому плечі озвався тупий біль — поганий знак, Бартек одразу відчув холод, яким тягло з полів, повитих сивою млою, ця розлога долина, облямована вдалині невисокими пагорбами, що ледве мріли в сутінках, навівала якусь тривогу, навіть страх; може, повернутися, краще повернутись, от тільки куди?
Поручник-питайло тепер, напевно, посадить його під замок, може, навіть не відішле до штабу, сам вестиме розслідування, покаже, який він спец у своїм ділі. То, може, до Матуса? До Матуса — дика, безглузда думка; він не вернеться, не стане просити права на життя, яке повинен був закінчити там, у ярузі, за п’ять кілометрів на схід од Мурая, просити права на самого себе; може, за ним будуть гнатися, напевно будуть гнатися, але він дійде до Вільковиць, повинен дійти, завжди доходив, коли твердо вирішував дійти, і цього разу дійде. Магда не стане допитуватися, звісно, теж скаже: «Ти так довго там був», але не шукатиме доказів, свідків, Магда існує в пам’яті, але важко уявити, яка вона сьогодні, тепер; вона чекає, а таке чекання подібне до хвороби, вимучує людину, ослаблює; вона чекає, і він дійде туди, хоч би за ним і гнались.
Не дійшов.
У нього ні разу не перевіряли документів, навіть кондуктор на жешувській залізниці не зажадав відпускного свідоцтва, то були часи високої шани до польського військового мундира, надто до мундира зі слідами битв, і Бартек це знав. За Крачевом по дорозі до Вільковиць його наздогнав селянин на однокінній таратайці, кінь у хомуті, а не в шлеї, тут була мода на хомути, дядько спинив візок.
— Сідайте, пане офіцер.
Бартек сів, і зразу йому схотілося спати, але селянин був говіркий.
— Гарна осінь. Як у перший рік війни.
— Гарна.
— Ви інвалід?
— Інвалід.
— Може, знайдеться щось добре закурити?
— Я не курю.
— Ви до кого у Вільковиці?
Хотів сказати: до Слотів, та згадав, що Магдиного батька нема на світі, вона сама.
— До Магди Слоти, — відповів неохоче.
Селянин чвиркнув крізь зуби.
— То невчасно вибралися.
Бартек не зрозумів, подумав, що той натякає на пообідню пору: Магди може не бути вдома, працює в полі, Слоти мали клапоть землі.
