Акванавти, або Золота жила - Михайло Євгенович Циба

— Вперед, вперед, вперед! — репетує Василько, розмахуючи руками.

— Ну да, — хмикає Рая. — Вперед, вперед, а вони — назад, назад! — Все те, що захоплює Iрину, у Раї викликає насторогу, а то й вiдразу. Махнувши безнадiйно рукою, вона мовила недбало:

— Та все одно продують!

— Звiдки ти взяла? — сердилася Iрина.

— Ти що, не бачиш по грi? — запишалася всезнайка. — У них же троє з ЮШС. Професiонали! Вони ж наших, як хлопчакiв…

— Але це не чесно! — обурилася Iринка.

— А Ванько летить! — стискує кулачки Василько.

— Чи й не летить! Я в третьому класi так бiгала… А може, й краще, — плюхає насiння Рая. — Хiба на таких ногах швидко побiжиш…

— Ох, молодцi, молодцi! Носяться, як ошпаренi! — похвалив сторож — дядько Олексiй. — Та ще в таку спеку! Вже й сонця не видно, а дихати нiчим…

— Чи й не носяться! — хмикнула Рая. — Це ж у першому таймi, подивимося, як вони бiгатимуть у другому.

— А в другому таймi нашi випустять Мiщенка! — мовив хлопець, що стояв за спинами дiвчат. — Той поносить їх!..

— По калюжах? — не змовчала Рая.

— По яких калюжах? — здивувалася Iринка.

— Ти що, не бачиш? Он за тополями суне сюди хмара! — уточнила Рая, очима вказавши праворуч, у бiк озера.

Нiби на її замовлення упали першi краплi дощу. Iринка задерла голову, пiдставляючи тим краплям розпашiле лице. Рак дiстала парасольку й, повiсивши над головою, спробувала захистити вiд дощу подругу. Iринка вiдхилилася, приказуючи:

— Нащо! Це лiтнiй дощик.

Рая дiстала з торбочки носовик й подала подрузi.

— Нащо? — здивувалася та.

— Носа витиратимеш вiд лiтнього дощику.

— Ур-ра-а! — зарепетував Василько, а за ним i всi тi, що були на цьому боцi поля. — Го-ол!.. Що-о?

Як виявилося, суддя — Микита Єгорович — не зарахував гол. Хтось був у офсайдi. Дачники аплодували суддi, а всi, хто за «Металiста», репетували кожен на свiй лад:

— Нечесно! — кричав один.

— Пiдсуджує! — репетував iнший.

— Суддю на мило! — закликав третiй.

— Правильно! — подав свiй басовитий голос сторож.

Матч закiнчився невтiшно для «Акванавтiв», хоча вони викладалися повнiстю. Микитi Єгоровичу треба було подивитися на них у грi. Вiн знав, що людина повнiстю проявляється в екстремальних ситуацiях. Так, справдi, гра була не дуже чесною, оскiльки в «Металiстi» грало троє з юнацької спортивної школи. Але в цiй грi кожен мав свiй iнтерес. Микита роздивився своїх майбутнiх однодумцiв, так би мовити, в дiлi, зблизька, а вони мали нагоду побачити гру «професiоналiв». Мало того, вихователь Сорокалiт за пiдготовку i органiзацiю такого матчу одержав подяку вiд начальства. А це теж згодиться.

Пiсля гри вся команда «Металiста» залишилася для розмови з Микитою Єгоровичем. Вiн попросив Боцмана вiдвести своїх до альтанки. Команда без ентузiазму рушила до зеленого склепiння — дах i ребристi стiни альтанки були заплетенi хмелем. Без охоти йшли хлоп'ята тому, що судiйство Микити Єгоровича їм не сподобалося. Мабуть, це типова «хвороба» серед спортсменiв навiть високого класу. I взагалi, хто буває задоволений рiшенням суддi? Тiльки той, хто виграє. I це не лише в спортi, а й у народному судi.

— Грали ви погано, — сказав Микита Єгорович. — Воно й зрозумiло, нiякої зiграностi. Iндивiдуальна гра ще нiчого, а пас… не туди. Що не пас, то пiд ноги чужому. Коли хочете знати, то у футболi i хокеї виграє та команда, яка бiльше зiграна, яка з допомогою паса проносить м'яч до чужих ворiт, заплутує оборону, знов-таки пасом, бо не встигаєш навiть водити очима за м'ячем, коли грає прекрасна команда, а в результатi гол i… перемога. Все це, звичайно, теорiя.

— А на практицi ви не маєте бажання потренувати нас? — запитав Боцман.

Микита Єгорович помiтив, що Боцман тут не лише капiтан команди, але й лiдер колективу. Виходить, що всi свої задуми належить втiлювати через цього хлопця. Та вiн не збирається виховувати з них футболiстiв, вони йому потрiбнi для своєї мети.

— Нi, у мене iнша пропозицiя. У кого є бажання грати в футбол, може записатися в спортивну школу, а моя стихiя — вода! Маю бажання допомагати вам будувати й провести випробовування батискафа.

Говорив i уважно стежив за виразом очей хлоп'якiв. Першим ляснув у долонi Василько, який був тут, як довiсок до брата Володi. Засвiтилися очi i в iнших. Домовилися зустрiтися завтра в майстернi, чи то пак у хлiвi-сторожцi, на березi озера о десятiй ранку.

Цього ж вечора Микита прикотив на своєму ветеранi-велосипедi до дiда Захара, бо той був у такому вiцi i в такому станi, що всього можна чекати вдень i вночi. I вiк, i стан зробили з цього вiдлюдька безвольну iстоту, яка скучала за людьми, за спiлкуванням. Старий був щиро вдячний онуковi i радий був якось йому догодити. Микита наносив води в хату, поставив два великих чавуни i затопив плиту дровами. Старому пора викупатись. А сам, пораючись, гомонiв, бо вiдчував, що хата скучила за людським голосом.

— А вам хiба чути нашу сурму? — запитав здивовано.

— Та ще й як! Я ото всю нiч кручуся, а на зорi нiби провалююсь у безодню. А як сурма та подасть голос, прокидаюсь. Та не лише сурма! Там у вас у таборi є якась жiночка, в неї голос, що та сурма! Як зарепетує, аж луна котиться!

— А-а, то ж вона у мегафон! А голос у неї нормальний, навiть приємний. У нас там є сторож, так у того й без мегафону голос, як у Шаляпiна, хоч я його нiколи не чув.

— Та що ти все про когось, та про щось. Кажи вже про дiло. Як ти там пiрнав, шукав? А то я лежу тут, а думки мої всi там, бiля озера.