Акванавти, або Золота жила - Михайло Євгенович Циба
Нi, як виявилося, дiд не дуже корився часовi i хворобам, гнувся, але не ламався. На онука поглядав не без заздрощiв, а то хiба — i зрiст, i вiк, i спортивна статура. Щоправда, не подобалися нависаючi брови, у цьому якась зверхнiсть i навiть жорстокiсть. Хоча, дiд пам'ятає, в дитинствi вiн був лагiдний i чуйний до тварин, кiшок не мучив i пiр'я з хвоста в голубiв не висмикував.
Зрадiв дiд онуковi, закректав, встаючи й тримаючись за поперек. Заторохтiв тарiлками, задзвенiв склянками. I сам не втримався, хильнув малинової наливки. Дуже любив цей напiй за його духмянiсть i райський смак. Органiзм ветхий, не став противитись хмелю, розкис, розм'як, i старий, як i належить людинi, що вже прожила своє життя, поринув у спогади. Микитi не дуже хотiлося вислухувати все те, про що говорилося, писалося й показувалося в кiно й по телевiзору сотнi разiв, та мовчав, кивав, вдавав зацiкавлений вигляд.
— …Я в городi при базi був їздовим. Возив начальника i ящики, коли треба було. Аркадiй Борисович Милован, мiй начальник, шанував мене на всi сто! А то хiба, я вмiв тримати язик за зубами. На такiй роботi, чоловiче, це головне! Хороший був чоловiк, нехай йому легенько тикнеться, коли живий десь, якщо ж помер, то царство йому небесне… Ти чого смiєшся?
— Та думаю, що такому чоловiковi царство небесне не сниться.
— Чому це? — схилив голову на плече старий.
— Посада не дозволяє.
— Та ти що, то був золотий чоловiк! Ти думаєш база, де капуста, огiрки в дiжках та помiдори? Чоловiче! Ти хоч раз був у магазинi, де продають обручки, серги, золотi годинники i все таке… дороге. Так вони все получали з нашої бази! Та ти що! Бiля нас самої охорони було, як бiля банку! Щоправда, коли наблизився фронт, усiх їх нiби вiтром здуло! Втiкали ми з ним самi. Уявляєш, на пiдводу вночi погрузили двi металевi скринi… А якi ж важучi! Ми їх ледь-ледь по дрючках вгору витягли. Тодi соломкою обкушкали й гайда! Тiльки далеко не заїхали… Та що говорити, таке творилося, що не розбереш, де чужi, де нашi. А тут ще ув'язалася з нами моя кума!
— Баба Палажка?
— А то хто ж.
— Чому ви її кумою звали?
— Бо кума… — замислився старий. — У тридцять третьому помер мiй кум — її чоловiк, Нестiр, а в мене — моя Парасочка, царство їй небесне. Залишилися ми з кумою. Куди подiтися? Так i жили. Вона. так i звала мене все життя кумом, а я її кумою, — тяжкi були спогади, вони примусили старого ще раз взятися до карафки. А випивши, подивився на онука крiзь хмiльний туман i продовжував: — Так я оце хотiв тобi розказати один секрет. Нiкому не казав, усе сам чекав моменту, не дочекався. Хоча, дочекався, та… пiзно. Зносився органiзм, скрипить. А на погоду так хоч плач. Дощ ще десь у Харковi, а в мене колiна, як немазанi колеса…
— Я вам спiвчуваю, дiду Захарiю, тiльки ж давайте про ваш секрет, а то ви мене заiнтригували. Може, й справдi, щось варте уваги?
— Варте, варте, онучок! — запевнив старий. — Так слухай, погрузилися ото ми i гайда! А вночi, куди не сунемося, а воно бах та бах! То снаряди, то бомби! А свiтлячки по небу так i гуляють. Зупинили нас солдати на Колядiвському шляху i кажуть, куди ви? Там вже нiмець! А куди ж нам? Назад! А вiн же паразит йшов тодi не навалом, а своїми мацаками захоплював цiлi областi, брав у полон цiлi армiї! Ми ото назад. Доїхали до хутiрця Калинового, що ото за чорним лiсом, i стали. Що робити, питає в мене Милован. Не вiддавати ж окупантовi такi скарби? Каже, паняй до озера, що за верболозами…
— Це ж яке озеро? — насторожився Микита. — Назва?
— Та бiс його знає! Хiба це Чорне море, щоб йому назву давати. Це за Новим Гаєм…
— Так ви й самi точно не знаєте?
— Я-а? — образився старий. — Як же я не знаю, коли я сам те дiло робив. Та про що говорити, майже до самого озера соша з деревами обабiч. То не просте озеро. Та-ак, то не просте озеро… — i умовк старий, замислився.
— Дiду, не тягнiть жили, далi! Ви заховали свої скринi в тому озерi? — навiть встав з-за столу Микита й почав мiряти кроками свiтлицю. — Я помиляюсь?
— Трохи, — кивнув старий i взявся за поперек. — Той триклятий Милован мене покалiчив навiк! Нiч. Нi бiса не видно. А вiн жене мене в болото. Надибали на човна в кущах. Вiн тягне його до бестарки, я пiдпихаю. Витягли носом на берег. Дурнi старi, хоча… тодi ми були, звичайно, дурнi, тiльки не такi вже й старi. Прив'язати б за щось човна, щоб вiн не смикався взад-вперед, а ми кинулися до скринi, що лежала в задку. Рачкували, силкувалися, з горем пополам стягли на край i не втримали в руках. Як чортобухнула вона в човен i перекинула його прямо бiля берега. У мене тодi в серединi щось луснуло i засiла в менi хвороба така, про яку навiть говорити нiяково й до лiкаря показуватися соромно…
— Я знаю, що то за хвороба. Погана хвороба, тiльки гарних хвороб не буває. Далi! Що скриня?
— Потонула. Там вже бiля берега глибоченько, а далi, кажуть, нiхто нiколи дна не дiставав. Так ми ото першу вже й не чiпали. Затягло жабуринням i бог з нею. А другу ми таки втягли на човен i потопили вже трохи далi вiд берега.
— I що, пiсля вiйни нiхто про це не знав, окрiм вас?
— Та чого там, ще у вiйну, зразу пiсля визволення, як нашi прийшли, заявився Милован на автомобiлi. Солдати дiстали баграми, тодi зачепили ланцюгом i автомобiлем потягли на берег. Це ту, що була ближче…
— А друга? — насiдав Микита.
— Там! — розвiв руками дiд. — Десь на глибинi. Я оце скiльки живу, стiльки й думаю про неї. Мабуть же, в нiй щось дороге, якщо Милован
