Акванавти, або Золота жила - Михайло Євгенович Циба

через губу не плюне. Задавака. А очi банькастi, як у бабки, що лiтає над водою. Вона їх мружить увесь час, щоб здавалися меншими. Сама завжди накрохмалена, напрасована, чик на вичик, йде так, нiби глек води несе на головi. Он у неї сестра Каринка, зовсiм не така, хоча теж вредна. Васильковi ота Володина любов у печiнках. Як що, так бiжи поклич!.. Або записочки носи їй. Вiдповiдь приносить Каринка. Думалося, що влiтку виїдуть на дачу, яку щойно побудували неподалiк вiд озера, далеченько за мiстом, а виявилося, що й там вони сусiди!

Прокинувся вранцi, не за власним бажанням, не вiд грому небесного чи землетрусу. Нi, це дружина дiльничного мiлiцiонера, вилицювата, розпашiла молодиця у штанях, що аж трiщали на нiй, тягла за собою старшу Iрину i репетувала, аж шибки у вiкнах брязкотiли.

— Ви бачили таку! — виставляла вперед доньку. — Ви лишень погляньте на цю Матильду! Та що за дитина, це ж мавпа! Що побачило в телевiзорi, те й собi чинить! Вiдчикрижила таку косу й кудись подiла! Кажи, для чого вiдрiзала косу? Куди подiла? Кажи, бо три шкури спущу!

Iрина, як завжди, високо тримала голову i, ховаючи очi — подарунок природи — пiд довгими, нiби наклеєними вiями, гордо мовчала. Здавалося, що вона нiчого не чує, що вона перебуває в зовсiм iншому свiтi, в iншому просторi.

Аж нагодився Василько, який у будь-яку ситуацiю може внести яснiсть. Помiтивши, що у Iрини одна коса лежить на спинi, а вiд другої залишився заячий хвостик, торкнувся до нього пальчиком i хiхiкнув. Тодi зайшов наперед i заглянув їй в обличчя.

— Володю, — пiдiйшла до старшого мати дiвчини. — А ти не знаєш, де її коса?

Аж тут i господиня. Привiталася з сусiдкою i, зрозумiвши в чому справа, налякала втручанням батька. Це подiяло. Володя, що лежав пiд ковдрою на канапi, пробурчав:

— Вийдiть, я встану.

А коли всi вийшли, вiн скочив на ноги, натягнув штани i пiдбiг до комоду в кутку кiмнати. Дiстав коробку вiд електробритви «Харкiв» i, зробивши крок через порiг, мовчки тицьнув її в руки Iринi, її мати блискавичним рухом вирвала коробку з рук доньки й побачила в нiй Iринину косу.

— Ви бачили таке! — вигукнула вона зловтiшно i забiгала очима вiд Iрини до Володi, вiд доньки до «зятя». — Парубок i дiвка! Ще мамкине молоко на губах не висохло, а вони вже в любов граються, женихаються! I не соромно вам?!!

Мабуть-таки, було соромно обом, бо «жених» утiк, а його «наречена» стояла, понуривши голову.

Сусiдка потягла за руку свою доньку додому, а Володя впав на канапу i заплакав, ховаючи лице в подушку. Мати поспiшала на роботу, бабуся поралася на кухнi, i нiкому було втiшити хлопця. Василько добре знав братову натуру й тому боявся навiть наблизитися до нього в такi хвилини. За спiвчуття вiн може вiддячити безневинному грубим словом, а то й потиличником. Отже, Василько не став старшого гладити по голiвцi й заспокоювати, вiн вирiшив допомогти йому, зарадити якось братовому горю.

Вибiг з пiд'їзду й метнувся до сусiднього, де в палiсаднику пiд кущами бузку гралися його ровесницi — Каринка й ще двi дiвчинки її вiку. Вони вкладали в iграшкове лiжко ляльку, яка, приймаючи горизонтальний стан, заплющувала очi. Вони так захопилися грою, що не помiтили наближення хлопця. Василько, тримаючи праву руку за спиною, ловив поглядом двi косички Карини, що козячими хвостиками стирчали врiзнобiч. Вiн вже було прицiлився ножицями до косички, як Карина повернула голову. Довелося вжити силу. Василько штовхнув дiвчинку в спину. Вона впала. Доки пiдiймалася, вiн встиг вiдрiзати косичку. Дiвчина лише розкрила рота, але не встигла нiчого сказати, як Василько зник у своєму пiд'їздi. Розгублено звелася на ноги й пiшла додому. Увiйшла в кiмнату, повернулася спиною до матерi i пальчиком указала на мiсце, де ще недавно була кiска.

— Господи! — сплеснула в долонi мати. — I воно туди ж!

Василько тим часом влетiв до себе й поторсав брата за плече.

— Чого тобi? — повернувся той i намiрився вдарити.

— Ось! Бери! — радiсно сяяв очима. — Хочеш, ще одну вiдрiжу!

Володя вихопив з рук брата косичку й жбурнув її до порога. Це огорошило Василька. Ображений, з очима повними слiз досади, вiн пiдняв її, вiднiс власницi i вiддав, буркнувши:

— Забери її, жадоба!

3. Секрет дiда Захарiя

А тепер займемося Васильковим супутником, з яким йому випало не лише летiти в одному лiтацi, а й у двох таксi їхати до аеропорту i вже дома з аеропорту до будинка. Вiн теж їхав з моря додому, теж був городищенцем, земляком.

Микита Сорокалiт, так його звали, приїхав додому i наступного дня змушений був знову покидати квартиру. Справа в тiм, що його кличе до себе в хутiр Калиновий дiдусь Захарiй. Дiд, Микита про це знав, хитренький i скупенький. На всiх родичiв, особливо на молодих, дивився з пiдозрою, нiби всi вони зазiхали на його високий будинок на околицi, на садок, худобу i пасiку. Усiх сторонився, жив вiдлюдкувато, а це згадав про онука. Не важко змикитити — вiдчув подих старезної баби з косою за плечима.

Треба їхати. Це недалеко вiд, мiста, кiлометрiв тридцять п'ять, а там ще зо три кiлометри. Вийшов з автобуса й замислився, чекати попутку чи рушити пiшки. Звернув увагу на стрiлку-покажчик. Як люди розмовляють, так i пишуть. «Калинiв» написано правильно, а поряд стрiла, що вказує на шлях проти лiсосмуги. Початок слова українською мовою, а кiнець — росiйською: «ЩАСТЬЕ». Нахилився, пiдiбрав камiнець (у цих краях крейда на кожному кроцi) й виправив помилку, перекреслив двi останнi лiтери i вгорi дописав «Я».

Йшов грунтiвкою, не поспiшаючи. Щоправда, вже на околицi його наздогнав дощ, довелося прискорити ходу. Дiд Захарiй чи Захарко завжди веселенький, метушливий, сьогоднi був пригнiчений не то хворобою, не то просто передчуттям прощання з цим прекрасним i клопiтким свiтом. Микита звернув увагу на те, що не було у дворi вуликiв — старий продав пасiку. Виходить, що готується капiтально. Мабуть, i покликав