Акванавти, або Золота жила - Михайло Євгенович Циба
Щоб познайомитися з хлопчаками-дачниками, з усiма разом, Микита вирiшив створити свою дитячу футбольну команду й викликати на змагання команду дачникiв.
Як тiльки поселилася нова змiна, вихователь Сорокалiт розпочав свою затiю. Футбол — це така гра, проти якої не встоїть навiть запрограмований музикант чи вдумливий очкарик. Тому-то на галявинi мiж наметами i лiсом юрмилися хлоп'яки, виполюючи бур'ян, розрiвнюючи майбутнє поле, зрiзаючи горбочки й купини й засипаючи та забиваючи дерном ямки. Сам Микита Єгорович, дiставши у мiстi старi волейбольнi сiтки, зшивав їх до купи, готуючи для футбольних ворiт.
Було створено двi команди з бажаючих. Одна з них носила пiсок вiд озера й посипала мiсця бiля ворiт, а друга розмiчала й посипала попiльнухою межi штрафного майданчика, воротарського i центра поля. Коли люди в чомусь зацiкавленi, їх пiдганяти не треба. Головне зацiкавити. Микита це зрозумiв давно, а зараз лише спостерiгав за роботою.
Прокинувся Микита рано. Лежав i, поглядаючи в стелю намету, де верхнiй кутик просвiчувався раннiм промiнням сонця, будував плани на сьогоднi. Ось скоро сурма подасть команду, i табiр оживе. Як в армiї. А тут же не армiя. Може, вiдмiнити i сурму, i пiдйом, i взагалi армiйський розклад? Демократiя так демократiя! Нехай собi хто хоче лежить, спить, дрiмає чи вилежується. А тодi… Нi! — сам себе обiрвав Микита. Це не демократiя, а розвал порядку. Адже все в природi має якийсь свiй порядок. День — нiч, зима — лiто… А як б'ється серце? У точному ритмi, а коли той ритм порушується, органiзм втрачає тонус, хворiє, а там i до бiди недовго…
За цими думками i застав його сигнал сурми, який полинув кудись вдалину, в туман, що залiг над озером, i далека крейдяна гора, що на тому боцi вiдлинула його, прикотила назад, не прийняла. Мабуть, недовподоби дачникам такi сингали. У них свiй розклад, своє життя. Та вiд сусiдiв не вiдгородишся, на озерi лiс не посадиш.
Сьогоднi футбольний матч мiж табiрною командою «Металiст» i дачниками, якi свою «збiрну» назвали «Акванавти». Чому саме «Акванавти», та тому, що вони там щось майструють, пов'язане з водою. Саме це й зацiкавило Микиту. Саме це й примусило сiсти на свiй старенький велосипед i здiйснити подорож на той бiк озера.
Як виявилося, хлоп'ята вже давно розпрощалися з лiжками. Хiба можна спати, коли тебе чекає цiкаве заняття. Микита ще здаля почув дзенькання молотка по металу. Орiєнтуючись по цьому звуку, вiн приїхав до кам'яної будки на березi озера в кущах. Це хатка сторожа. У нього тут дача, не гiрша, нiж у всiх, а свою службову будку вiн здав в оренду хлоп'ятам, якi туди, у невеличкий дворик, понавозили з мiста металевого брухту. В хатцi зробили верстат, полицi для iнструменту. А їхнiй керiвник чи майстер, теж з дачникiв, привiз навiть електрозварювальний апарат. Микита застав хлоп'ят за роботою.
Тут кожен чимсь займався i на гостя намагалися не звертати уваги. Микита вiдчував, що людинi, яка захоплена своєю справою, стороннi очi заважають i навiть дратують. Спробуй стати за спиною художника, коли вiн працює. Та на допомогу Микитi бог послав Василька. Зустрiлися, нiби земляки в далекому краю.
— Привiт, супутнику! — простягнув руку Микита, i Василько запишався у долоню. — Що значить — земляки! — Микита взяв робочого стiльчика, всiвся й дiстав сигарети.
— Чим займаєтеся, хлопцi?
— Дiлом, — вiдповiв не досить чемно вилицюватий, у картузi з крабом Шурик Шовкопляс — «Боцман».
— А ви що, не бачите! — почувся задирикуватий, насмiшливий дiвчачий голос. — Це ж корабели! Вони будують пiдводного човна! i зловтiшне хiхiкання.
Микита обернувся й побачив на стежцi двох дiвчат рокiв по дванадцять-тринадцять i з ними невеличке дiвча. Завiтали Iрина з сестричкою Каринкою та Iринчина подруга Рая Величко.
Розвiдка була вдалою. Микита розвiдав, що хлоп'яки будують батискаф для розвiдки озера, яке, як їм сказали, має три дна. Та озеро це, так би мовити, — програма мiнiмум, а велика мета попереду. У них був i керiвник, чи, як вони його називали, генеральний конструктор, який одружився i виїхав кудись на пiвнiч. Поїхав, покинувши напризволяще таку працездатну команду. Микита сказав, що з такими хлоп'ятами можна гори переставляти з мiсця на мiсце, i пообiцяв свою персональну допомогу.
Повертаючись назад, розмiрковував про те, що й сам думав про батискаф, та останнiм часом вiдiйшов вiд таких думок. По-перше, це ж дуже складне пристосування. Навiть якщо робити оте, що замислили собi «акванавти», й то багато чого потрiбно. Проста металева бочка з вiконцем iз скла. Це можна зробити. Герметичну кришку, петлi, трос. Але з човна її не спустиш. Потрiбна лебiдка. А для лебiдки треба якщо не великий плiт, то капiтальний пiрс.
Це теж можна зробити, якщо докласти зусиль, та хлоп'яки завзятi, вони все, що треба, з-пiд землi дiстануть. Головне людину зацiкавити. Тiльки що це дасть? Майже нiчого. Той батискаф опуститься в одному мiсцi, зануриться в муляку, i… вся експедицiя на цьому закiнчиться. Нi, це нiчого не дає.
Але й без цього не обiйтись.
Потрiбна розвiдка дна. Може, воно й справдi потрiйне. Яка глибина? Якщо велика, то без аквалангiв не треба й рипатись. Та й акваланги нiчого не дадуть. Припустимо, що сейф лежить на глибинi. Що ти з ним зробиш? Доведеться брати величезний трос, який би дiставав з глибини аж до берега. Тодi чiпляти його трактором й тягти. Таке вночi без зайвих свiдкiв не зробиш, а коли так, то все лiто проваландаєшся, а результат в тебе заберуть i спасибi не скажуть. На бiса цей дурний клопiт?
Зрештою Микита дiйшов висновку, що найпростiший i надiйний шлях — це батискаф, розвiдка дна, а там, як-то кажуть, товкач муку покаже…
Увечерi в присутностi болiльникiв з обох сторiн вiдбувся футбольний матч. Щоправда, не було тут нi свiтлового табло, нi коментаторiв, нi навiть лав для сидiння, але були обабiч поля пiдвищення, пагорби з купинами i кущами. Для дорослих поприносили ящики, що зiбрали бiля їдальнi i господарських примiщень.
Як доведено, сила емоцiй не залежить вiд величини стадiону. Тут були й аплодисменти, й вигуки, й тихий шелест, нiби вiтерець пробiгав по верхiвках тополь.
