Акванавти, або Золота жила - Михайло Євгенович Циба

— Що?! — насторожився старий.

— Будемо ракiв ловити, — невдоволено пояснив Боцман, не любив, коли питають пiд руку.

— I якого бiса пiд водою робити? На сушi мало мiсця? — бурчав старий. — Ще наробите лиха. Ви ж не порожню бочку опускатимете?

— Як це порожню? — дивувався Василько. — Там буду я!

— Так, — мовила Iринка. — Це наш акванавт.

— Акванавт? — повторив незнайоме слово сторож i додав недбало: — Сопливий. Я скажу батьковi, то вiн швидко наведе порядок. Пiд воду закортiло, нiби землi їм мало…

Наїждженим шляхом до озера мчав «Запорожець». Машина взяла трохи лiворуч, щоб не заважати транспортовi, якщо такий нагодиться, й заглухла. Микита Єгорович вискочив, привiтався, скинувши догори руку, й почав знiмати з багажника величезний i важкий бублик чорного шланга.

Першими дiвчата помiтили на передньому сидiннi блондинку, що байдужими очима поглядала на метушню у дворику. Рая пхикнула в кулак i штовхнула лiктем подругу, вказавши очима на блондинку, та Iринка й сама вже побачила.

— А що я казала! — хiхiкнула Рая, закопилюючи губку.

— Нащо такий важкий? — питав Боцман, вкладаючи шланг бiля дрючкiв. — У нас же є шланг.

— То не шланг, — вiдмахнувся Микита Єгорович. — То кишка! Вiн тонкостiнний, його водою злiпить i хана! Дихати буде нiчим. А це такий, що витримає навiть десятиметрову глибину! — Iз багажника дiстав кропив'яний мiшок зi скарбами. — Приготуйте баранцi, прогонiть по кiлька разiв у тисках, а я приїду, поприварюю i будемо пробувати на герметичнiсть! Я недовго, ось Ляну Григорiвну вiдвезу до табору й повернуся! — закiнчив, пiрнаючи в машину.

«Запорожець» заторохтiв, заскреготiв шестернями, затрясся, як у лихоманцi, а тодi зiрвався з мiсця й помчав так, нiби за ним гналися. Рая зухвало походжала серед «акванавтiв». Руки в боки, усмiшечка i примруженi очi. Хлопцi й самi зрозумiли, в чому справа, чого це вона розходилася. На її пiд'юджування, пiдколювання i взагалi на всi її теревенi не звертали уваги, але… Якось так виходить, що вона бачить далi всiх, i життя тече за її пророкуванням. А що коли й цей одружиться?

Розтривоженi «акванавти», чекаючи бiди з одного боку, забули що вона може прийти з протилежного. А бiда — штуковина каверзна, вона любить дивувати своєю появою.

Першим зустрiвся з нею Василько, якому бiльше за всiх хотiлося пiд воду, аби якось вiдзначитися, зробити щось дивне i прекрасне. У цiй грандiознiй затiї, яку готували старшi пiд керiвництвом Микити Єгоровича, вiн має бути головним героєм. Хто полiзе в бочку? Боцман з його черевцем? Чи Володя довгоногий? Чи Костя Бакалюк за прiзвиськом Хiмiк? Нiхто там не вмiститься. Виходить, що без Василька їм не обiйтись. I вся слава буде кому? Хто знає тих, що будували ракету i супутник для Гагарiна? Нiхто, а вiн нiчого не будував, сiв собi, пролетiв туди й назад i, будь здоров, Герой!

Тому-то Василько щодня першим прибiгав до сторожевого хлiвчика, спочатку приглядався до батискафа — бочки з вiконцем, патрубками i кришкою на баранцях, потiм обмацував руками й забирався всередину, обживаючи апарат.

Цього разу вiн прикотив сюди на братовому велосипедi ще ранiше. Ледь не впав, побачивши розгардiяш у дворi. Кому ж вони стали на завадi? Тиски вирвано з землi, догори дном стирчить iз води батискаф. Навколо погром. Хтось тут попоходив, пiдбурюваний злiстю. На кого i на що?

Приїхав на велосипедi темнобродий сторож. Обдивився все навкруги й похитав головою, спiвчуваючи. Справа в тiм, що вiн сторожує тiльки взимку, а влiтку покладає надiї на те, що тут вдень i вночi люди. Коли зiбралися всi, крiм Микити Єгоровича, старий висловив припущення:

— Звiсно хто, рибалки вночi. Коли риба не ловиться, вони кидають вудки i шастають по городах. Гнати їх треба подалi звiдси. А то вдень вони вивiдають усе, а тодi вночi орудують. Такий паскудний люд пiшов, он у сто тридцять третьому номерi восени з корiнням викопали виноград. Хiба ж ото варить кебета, кореня всього вiн все одно не вiдкопав, перерубав. Той кущ кореня у новому грунтi хирiтиме три-чотири роки. Та за цей час iз чубука кращий корiнь виросте! Ото краще попросив би чубукiв i не брав грiха на душу…

Нiчого того не вiдаючи, Микита Єгорович гасав по мiсту на своєму горбоконику у пошуках лебiдки. I здається, знайшов.

Двоє жестяникiв знiмали бiля триповерхового будинку старi, проiржавiлi линви й чiпляли новi, свiжопофарбованi. Та не самi линви заволодiли увагою Микити, а пристосування для роботи. Один з них сидiв на стiльцi, точнiше — висiв, бо вiд стiльця линва тягнулася вгору на ролик пiд дахом, а звiдти вниз до лебiдки, прикрiпленої до кузова вантажного моторолера. Другий чоловiк стояв на землi й клацав ручкою лебiдки, нiби качав воду помпою. Працював без натуги, однiєю рукою, а другий, що завис на стiльцi бiля стiни, пiднiмався вгору. Ось така лебiдка й потрiбна Микитi Єгоровичу для їхнього батискафа. Щоправда, тут людина i нiчого бiльше, а там буде ще й металева споруда, але вода пiдтримає. У водi предмети втрачають частину своєї ваги…

Таку списану лебiдку вiн добув у залiзничному депо. Майже за спасибi, якщо не враховувати дружнi взаємини з начальником. Задоволений, у доброму настрої мчав по трасi, пригадуючи слова примiтивного вiршика, якого вчив колись у школi: «Все вдається, все бiжить, тiльки жити, тiльки жить!..» Гадки не мав, що його чекає.

…Линув час, закiнчили майструвати плiт. Микита Єгорович перевiрив кожну скобу, якими було скрiплено дрючки, кожну дошку, якими застелили зверху, щоб не ламати ноги в щiлинах. Приробили уключини, а весла Микита Єгорович привiз, позичивши списанi у таборi. Батискаф i лебiдка на своїх мiсцях. Можна було б обiйтись, як думав Микита Єгорович, капроном, та металевий трос надiйнiше.

Скiльки радощiв було, коли вся команда, вiдштовхнувшись вiд берега, опинилася на плоту, що непомiтно й тихо рухався назустрiч срiблястим хвилям.

— Всi на середину! — командував Микита Єгорович. — Не скупчуватися на одному краю! Боцман, приймай команду,