Акванавти, або Золота жила - Михайло Євгенович Циба

— Як? — образився Василько, у якого, як-то кажуть, сльози на кiлочку. — А я? — адже вiн цього моменту чекав давно, а тепер на нього нiякої уваги. Замiсть людини туди вкинули мiшок з пiском.

— Ти — людина! — зробив вiдкриття Микита Єгорович. — А ми людей бережемо! Спочатку треба провести спробу так, ухолосту. Перевiрити герметичнiсть!

Вода — рiч пiдступна, вона знаходить всi невидимi щiлини. Все, що на березi вважається надiйним, пiд водою виявилося неякiсним. Опустили батискаф, протримали десять хвилин, витягли i побачили у вiконце, що на днi бочки хлюпає вода. Але вода-водою, а спущено пiд воду чотири метри троса. Всього чотири! А казали, що глибина неймовiрна! Хоча це ж недалеко вiд берега. А нащо те «далеко»? Хiба вночi, поспiшаючи, вони гнали човна на середину? Мабуть, вiдпливли трохи вiд берега й турнули, розраховуючи на те, що доведеться ж пiднiмати?..

Випробування й усунення недолiкiв закiнчили, коли вже вечорiло. Тодi пiдпливли до берега, ланцюгом прив'язали плiт до плакучої верби, що росла корiнням iз води, забрали весла та iнструменти й розiйшлися, щоб завтра вранцi розпочати випробування уже з людиною.

— Ти чого не спиш? — питала Василька мати, почувши, як вiн товчеться на старому диванi, який доживав свого вiку на дачi. Пружини пiд ним грали i виспiвували.

— Думаю! — мовив Василько по паузi.

— Мислитель! — вiдказала бабуся.

— I про що твої думки? — присiла до нього на лiжко мати.

— Про все, — вiдказав Василько, ухиляючись.

Лише Володя знав, про що думає його брат. Знав, та не сказав, навiть не натякнув про це, бо дорослi не завжди розумiють дiтей. Не дай бог довiдаються, що Васильковi завтра спускатись пiд воду, обов'язково внесуть у це дiло свої корективи.

Останнiм часом Василько дивує не лише бабусю, а й матiр та батька. Встає рано, вмивається. А то було не добудишся. Дiловий, заклопотаний, навiть снiдати забуває.

Сьогоднiшнiй ранок не був виключенням.

Василько й цього разу став свiдком чергового розгрому. Комусь їхнiй задум не дає спокою. Плота нема пiд берегом. Його вiдв'язано й вiдiпхнуто майже на середину озера. Коли зiйшлися старшi, почали гадати, хто б мiг таке зробити? Мабуть, молодий, бо старий на середину озера не попливе.

— А чого йому пливти на середину, — заперечив Боцман. — Гарно веслом вiдштовхни, вiн самотужки туди дiйде.

Як би там не було, а довелося роздягатися й пливти за плотом. Повернули на мiсце, не пiдозрюючи бiльше нiякої капостi. А вона була. Микити Єгоровича ще нема, сидiти так нудно, вирiшили спробувати без нього.

Та й нащо чекати, коли вже все на мазi. Принесли весла, ящик з iнструментом. Костя Хiмiк десь дiстав рятiвне коло, облуплене й полиняле. Василько водив очима вiд одного з акванавтiв до другого, чекаючи команди.

— Ну? — Боцман чомусь глянув на Володю.

Василько все це зрозумiв так, як i належало. Швиденько, по-мавп'ячому залiз на бочку й пiрнув униз, як проробляв це на березi десяток разiв.

— Задраїти кришку!

Бочку накрили вiдкинутою кришкою, в петлi просилили баранцi й почали закручувати. Володя взяв кiнець чорного шланга, по якому мусить поступати повiтря в батискаф, i проказав у отвiр:

— Васильку, як ти там? — притулив кiнець шланга до вуха. Почувши вiдповiдь, кивнув Боцмановi i сказав: — Все гаразд. Та коли що, ми ж почуємо i назад!

— Вiра! — подав команду Боцман, i Костя поклацав рукояткою лебiдки.

Батискаф вiдiрвався вiд дощок i завис у повiтрi на ролику, через який проходив трос. Двоє хлопцiв стали з обох бокiв батискафа й вiдвели вiд краю плота.

— Майна! — прозвучав голос Боцмана.

Затрiщала вiдкинута собачка запобiжника, бочка чмокнула об воду й тихо стала занурюватися. Раптом ще недавно натягнутий струною трос одiрвався вiд лебiдки й полетiв у воду слiдом за батискафом. На якусь мить всi закам'янiли. Нiхто не чекав такого, адже трос надiйно закрiплено за валик лебiдки. Кинулися туди, аж з валика хтось витяг шплiнт, який тримав петлю троса. Оце була друга капость, i бiльш страшна, нiж перша. Не довго думаючи, Боцман скинув картуза, а тодi сорочку й штани й шубовснув у воду. Пiрнув на глибину за тросом. Володя вхопив кiнець шланга й запитав:

— Васильку, як ти там? Не забився?

— Гу-гу-гу! — почулося у вiдповiдь.

— Спокiйно! Не кричи, кажи тихо, як ти там?

— Сиджу! — почулося весело, адже вiн гадки не мав, що сидить на днi по-справжньому, без надiйного зв'язку з плотом — Темно! Нiчого не видно, сама муляка!

На третiй раз Боцман випiрнув з кiнцем троса. Як виявилося, тут не глибоко, але на днi за сотнi лiт зiбралося чимало муляки.

Трос прив'язали до валика й почали накручувати. Боцман стояв поряд з лебiдкою i приказував, пересилюючи тяжке дихання:

— Я ж казав, що баласт треба було чiпляти зверху, а не кидати всередину батискафа! Були б мiшки з пiском на гаках зверху, я скинув би, i батискаф сам виплив би на поверхню!

— Догори дном! — уточнив Володя. — А в ньому ж людина!

Одне слово, батискаф уже був на плоту, i всi побачили у вiконце прилiпленого з середини до скла носа. Василько почувався прекрасно. Це був єдиний чоловiк, який нiчого не знав про пригоду з тросом i який у першу чергу мiг постраждати вiд цього, якби не завзятiсть Боцмана та й усiєї команди. Не встигли вiдгвинтити баранцi й випустити на волю першого у цих краях акванавта, як почули свист.

На березi стояв облуплений «Запорожець», а його власник сварився кулаком. Вiн бачив метушню на плоту, бачив, як витягали батискаф. Рухи якiсь поспiшнi, знервованi. Микита Єгорович подумав, що хлоп'яки наважилися на самовольство й натворили шкоди. Та Василько, який вискочив з бочки, як той дух iз пляшки, заспокоїв його. Бiди не трапилося.

Пiсля доброго прочухана своїм пiдлеглим Сорокалiт залякав їх тим,