Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Коли на останню кучугуру вийшов — заспівали перші півні на Либеді в перевізника.
Спускаюсь знайомою стежкою, і хоч воно й темно, а бачу — в істобці щілини віконця світяться. Над димарем нашої хати зелений дим клубочиться і білі іскри злітають. Я з останніх сил поспішив по кризі ручая до пакола потаємного. Ми з Лавром там лаз влаштували. Підкрався, як було домовлено, і зашкрябав у віконце. Лавр умовним стуком відповів, щоб я зачекав. Ну, чекаю, з подвір’я не йду. А чую: починаю дубіти. І не тільки ноги, а й спина, й руки, і груди тисне. Молився, щоб хутчій Лавр відчинив, і проклинав усе на світі! Як залазив у хату, то був уже геть хворий. У хаті дим їдучий, очі вигризає, у носі свербить, у горлі від нього пече. Спека страшенна. Лавр свічки засвічує. І раптом почав я чхати! Все чхаю і чхаю! Сльози в мене з очей бризкають — нічого здало не бачу.
Тільки золоте гало свічки, якісь обриси й тіні. Піч розпечена вкрай — здається, не тільки основа, а й стіни й підлога займуться. Я все чхаю та чхаю, як на погибель. Брат Лавр з мене стягає лахи обмерзлі. Лишив мене в самій сорочці і босого посадовив на лаву. Ноги ніяк не відходять. Він згасив свічку і приніс з двору цебро крупчастого снігу. Почав мені снігом відтирати ноги, затим залив сніг горщиком окропу. Попхав у гарячу воду мої ноги. Потім напоїв вином. Та яким — туди і мед, і хрін намішано, і ще щось, і таке гірке, що не приведи Боже! Наче мені хто розпечене олово влив у нутрощі. Аж корчі почали мене ламати. Проте швидко відпустило, і я незчувся, як заснув… Прокинувся після вечірньої зорі. Скіпки у світнику палають щосили. Всі п’ять свічок у свічаді запалено. Лавр до мене спиною сидить. Над столом схилився. Щось ріже. Та так напружено, що аж крекче. Перша думка: «Після відливу корону править!» Я не підводжусь, дивлюсь на нього і думаю: «Відлив корону із алхимницького золота. А як він її правитиме? Як буде лощити? „Дукати“ кинув до горщика й поставив у теплий запічок „дозрівати“. А тут, можна б сказати, залізна шапка! Добра макітра потрібна! Скільки потаємних порошків для травлення потрібно?..»
Я підвівся та й пішов до Лавра. Він не чув, як я став над ним, хоч чутливішого чоловіка я не бачив: на найменший порух звертав увагу. Після найслабшого шерхоту він завмирав і прислухався. Зараз ніякої увага! Сталевим шильцем-різачком колупає-одчищає свіжу відливку. Думав — корона із алхимницького золота. А воно — срібло. Знизу обруч пальців на два — два з половиною. Гранчастий такий обруч. З нього виростають чотири пагони крину і чотири хрестики. Я живцем жодної корони не бачив. Тільки Шапку Золоту один раз у Москві. І то здаля-здалеку. Та ще бачив тверського князя в старосвітській, ще з київських часів, шапці соболиній із срібним злащеним вінцем. Бачив у старосвітських книгах вінці цісарські та німецькі корони в одній латинській книзі.
Срібний відливок — вінець і паростки. Паче нічого й не було в тому. І лежав на звичайних дубових дошках столу. А однак щось вже було ніби навколо нього в повітрі розлите. І це ж не справжня корона, а фальшива, алхимницька! Та сила від неї променилась. Поки я роздивлявся на блискотливі грані вінця, Лавр правив шильцем нерівності відливки. Я все чудувався, як воно виходить — гранчастий такий обручик, чотири вершки крину, чотири хрестики — і в тій короні скріплено владу над усіма станами: над хлопами, над міщанами і над боярами! Багатство, силу, зброю — все тримає гілчастий обручик. Ой, нелюдську справу замислив Лавр. Та ще неймовірнішим було, що він усе витягав на своїх плечах…
Я аж здригнувся, коли він сказав:
— Брате! Іди до Обухова. Віддаси листа дякові Іллінської церкви. І зразу повертайся сюди. Одяг тобі зготував. Отам кожух і каптан. Кожух ще добрий, а каптан зовсім новий. Може, рукава короткі. Дві пари онуч. Чоботи збиті. Візьми он московську патерицю — ослоп. Зброя добра. І підпертися можна, як буде важко йти. І від вовків захист. Оно свисток із козиної кістки. Щосили дми — вовки відійдуть. Тільки сам свисту не почуєш! І не дивуйся. Ти хіба не чув про безголосні свистки, що злодії в княжих лісах вживають? Га? Чув? Ну от, ті свистки приваблюють псів, а цей відлякує. Біля Буславки є опарини. Добре випробуй кригу і викинь он те сміття. Я добре ув’язав його лубом. А ти розкидаєш усе, розпотрошиш. Торба зготована. Там хліб, сало, часник. Пляшка меду. І пляшечка зілля. Зілля обережно ковтай — пекуча річ. Тільки для бадьорості і проти пропасниці.
— А як же ти? Тут кульгавий у тебе під боком… Дуже він мені не подобається. Все крутиться, щось вивідує. Ну чий він соглядатай?
— Не мертвись! Я спочатку теж думав, що до мене підбираються княжі пси. Мені розвідали про нього. Він волопас. Його багато купців і погоничів знають. Через усю Україну та Галичину ганяє волів для львівських вірмен. Потроху всього — і п’є, і, буває, поцупить щось, але найбільша вада — гравець. У доносительстві й шпигунстві ніхто не підозрює. У найближчі дні він мені не завадить. Його в заїзді гравці так потовкли, що й за тиждень не оклигає. Боярин привіз його поперек сідла, як лантух із ріпою. Молодиця лементувала, мов недорізана. Боярин Сергій уперше звищив голос — пообіцяв викинути обох на сніг, якщо галасуватиме.
Я покріпився на дорогу і почав вбиратись. Лавр кинув срібну корону й клопотався коло мене. Допомагав мені, обмацував усе, перевіряв по кілька разів. Щоб, боронь Боже, чого не трапилось, щоб не завадило на довгім і небезпечнім шляху. Що не кажіть,
