Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Я вирішив податися до Василькова. Сповістити Лавра, що, по-перше, з боярином не все гаразд, а по-друге, щось нечисто із кульгавим. Аби той швидше прийшов та розібрався, бо мені не під силу.
Отож треба було поспішати до Василькова. Тільки дочекатись півночі, коли зійде місяць. Тоді наймити добре спатимуть.
Так я і вчинив. У Василькові мені довелося два дні чекати, допоки повернувся попівський служка й сповістив, що моя звістка пішла далі.
Я повернувся до Києва. Знаки перед хутором не займані. Значить, Лавр і сам не приходив, і від нього нікого не було. Я доплентався геть змучений — такий день спекотний випав, такий тихий, що й у тополях павітер і листочком не шелеснув. У мене голова й досі болить, може, раз на рік, а тоді ще рідше бувало, та ні, не боліла в мене тоді голова на погоду! А тут наче кілок в тім’я забили. Я випив прегіркого найміцнішого винного настою. Лавр настояв на шелюзі. Ну, може, келехів зо три. Був келех срібний. Боярин Сергій дав його Лаврові в користування. Лавр із собою келеха не брав — ховав у кухлі на миснику. І їсти я не міг, хоч мене паніматка добре в дорогу спорядила, бо аж нудило від голови… Вночі, десь після півночі, а може й пізніше, бо я сп’янів і не чув, як у перевізника співав півень, — прокинувся від задухи і болю в очах. Мені здалося, хтось мені ніби вичавлює пальцями очі. Не встиг я ще нічого придумати, щоб зарадити своїй біді, як пішов верхами по діброві страшний шум. Загуло, загоготіло над грудами! Ось-ось земля розверзнеться! Блискавки як спалахнуть, громи як загуркотять! Повірите — млин і зруб хатки задвигтіли, заколивались. Ще трохи — і ходором підуть! Злива вперіщила — наче діжами воду хтось виливав із небес! Чи злякавсь я? Не те слово — мене жах охопив, що перуни хату спопелять або вода гатку прорве! І все потрощить, понесе яром до Либеді! Слава Богу, хоч гуркіт був пекельний, а блискавки, здавалось, зараз і землю спалять. Проте все швидко пролетіло і впала тиха чорна ніч. Бо якраз молодий місяць наставав. На омитім небі зорі блищали наче перли, наче тисячі тисяч діамантів! Гроза відійшла, і біль пропав, наче й не мордував мене, і я вмить заснув мертвим сном.
Не пам’ятаю, від чого я прокинувся — чи від сонячних променів, чи від гуркоту до брами та відчайдушних криків кульгавого.
Значить, трапилось щось надзвичайне, як кульгавий насмілився ступити на гатку й застукав до моєї схованки. Я схопив патерицю. Йшов до брами і вже не сумнівався, що боярин Сергій мертвий. Добре пам’ятаю — мене така думка анітрохи не здивувала і не вразила. Хоча й тіпала лихоманка від страху, я спостеріг, що сліди по мокрій землі ведуть тільки до стайні й від стайні. Двері до будинку відхилені. І скрізь — на дверях, на вікнах — наклеєні хрести із смужок паперу. Того самого паперу, що в мене попрохав боярин і на ньому понаписував охоронні молитви. Певно, він понаклеював хрести живицею, щоб злива не змила жодного з них.
А в стайні лежав мертвий боярин Сергій. З шаблею в руці. Лице в боярина і шия були в чорній, загуслій крові. Кров змішана — людська й руда тварини. Вороний притис його в куті грудьми. Черево в коня розпанахане, тельбухи вивалились на солому. Що мене здивувало — калюхи кінські вивалились не так, як із живого коня. Не так, якби черевіє живого коня розпороли єломанню. Коли живій тварині розтяти черево, вона кидається на всі боки, все трощить, обкаляє, обіллє гидотою і кров’ю, порозкидає свої нутрощі довкола… І ще — на шиї в боярина Сергія висів срібний хрест із перлинами та срібний хрест із шахвірами. Золотого змійовика князя-чаклуна на шиї в боярина не було…
«Кінець, — подумав я. — Якщо викрали змійовика, значить, знали, на що зважився боярин Сергій. Яка ж плата за вбивство цьому кульгавому? Сам чарівний оберіг чи монети? Ой ні! Ціни оберегу не було! Може, тільки йому дорівнював ціною смарагд з плащаниці. Скоріш за все, ціна вбивства — прощення за якийсь злочин». Ні, мене перша зустріч із ним не обдурила! У нього на чолі було тавро — колодник, злодій і безжальний кат. Я смертельно перелякався — яку ж смерть він мені і Лавру зготував!? Яку пастку? І де той таємний чоловік із німим собакою?! Та як у мене не тіпалось серце й не трусились коліна від жаху, тікати я не збирався. Якби я зразу полишив хутір, на мене б звернули бояринову смерть. Я надто довго тут товкся. Забагато людей про це знало. І потім — я повинен був дочекатись Лавра. Втікати самому із пастки, аби туди потрапив твій брат?!. Всяке з людьми буває від страху. Я покріпив свій дух короткою молитвою і кажу:
— Нехай твоя молодиця кличе перевізника — яко свідка. А потім поспішить до влади! І нехай приїде сюди хтось і сторожу приведе. А ми з тобою тут стоятимемо. Далі не ступимо, щоб наших слідів не лишилось.
Він подивився на мене з легким усміхом, тоді ще сильніше насупився і покликав свою бабу.
Вона довго не йшла, тоді він силоміць витяг її з хати. Вона була вся аж сіра і трусилася від жаху. І, коли він наказав їй піти в місто й сповістити владців, вона повеселішала і просто побігла по мокрій стежці.
З міста приперлося чимало людей
