Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
— Поки що я мужня жона. Не маю певної звістки про смерть свого мужа. Не спокушай мене і не випробовуй. Не бери на душу гріха. Ти й так маєш на душі гріхи. Забагато гріхів…
Спочатку я подумав: може, вона свята та ясновидяча. Бо такі в неї очі були проникливі. Однак трохи по тому дібрав — то я в гарячці повиказував! Тоді перестав з нею про подружнє життя говорити, звів усе на божественне, на каяття. І розбалакав її, вона мені й виклала все, що бовкав у гарячці. Зрозумів я, що вона від мене чула і про королівство Київське, і про алхимницьке золото!.. І знов мене пропасниця затіпала: викаже вона, й зависну на шибениці перед брамою — державна зрада і потаємна змова на великого князя! От Божа кара на мою голову! О сіті диявольські! Мені й зараз жити хочеться, а тоді як хотілось, нема що й казати! Тоді для мене ще всі пісні бриніли! І чим більша була небезпека, тим більше хотілось жити!.. Почав я в неї випитувати, випитувати, чи не переповіла вона моїх слів черницям. Бона відмовлялась: нікому й нічого! Але марно вона відмовлялась, я зразу пізнав з голосу: її переконали, що треба брехати. Таких, як моя рятівниця, не можна й тортурами примусити до чогось. Тож треба умовити, і тоді вона на все буде здатна. А те, що за мною не прийшли, значило: розправа чомусь відкладається. Тож який я не був слабий, а коли вона пішла до церкви, взяв свої лахи, патерицю, — до Житомира я без ослопа відбув, — і городами, городами до річки. Попрохав одного міщанина відвезти мене до Радомишля. Пояснив йому, що хочу до чоловіка потрапити, який добре пропасницю заговорює. Я тоді такий був нездалий, що мені й Хома невіруючий повірив би! Добрий чоловік відвіз мене і плати не взяв. Ще й цілу паску на дорогу дав, бо то було на третій день по Гробках. До Києва довго йшов, може, з тиждень, як не більше. Знак був на стежці від Лавра старий. Значить, він як пішов на Благовіщення, то й досі не повертався і знака не міняв. Я подався до боярина Сергія. Побачив його — руки й ноги повіднімались. Аж сірий, аж зелений з лиця! Обріс бородою, очі каламутні! Руки трусяться. Дивився на мене, дивився та й каже:
— А ти, Книжнику, ще живий? Хіба тебе не вловили пахолки?.. Ні?.. А я от відчуваю, що мене з усіх боків обіклали… Потаємно і тихо… Молився, молився, молився і ще молився, а відчуваю, що тільки слушної миті чекають…
Побачив я — гине Лаврова справа! Не бути нам вільним королівством! Не жилець на світі цім боярин! І тут я згадав про золотий оберіг-змійовик князя-упиря Всеслава. Сказав боярину Сергію про оберіг-змійовик, бо він понавішував на себе на золотім ланцюжку хреста із п’яти перлин в срібній оправі, хреста срібного із синіми шахвірами на шовковій нитці, пацьорки кипарисові із шахвірами і з бурштиновим хрестом.
Він аж засвітився, очі заблищали, наче й щоки порожевіли.
— От і добре, що ти сказав! Я хотів піти до настоятеля і попрохати оберіг!.. Але… Ти сказав, і я вже не… Зараз сідлаю вороного і поїду… Ходім, потримаєш коня…
Вороний, окраса лицарева, втіха для ока людського, був ще страшніший, ніж його уславлений господар. Худющий, шерсть тьмяна. Не ворона, блискуча, а наче сажею притрушена або чорним порохом. Поки боярин стелив чепрак, накладав сідло, підпругу підтягував, виправляв післища, я тримав під вузду Вороного. Кінь наче сонний. Потім збрикнув разів зо два. Тільки не яро, а ніби для годиться. Ніби згадавши, що колись він вихав і рдився. Після млявих рухів і колупання сонного в збруї боярин Сергій хвацько скочив на коня і хотів їхати. Але я нагадав йому про шапку і зброю. Він отямився, весело посміхнувся. А тоді лагідним голосом попрохав винести йому шаблю, ратище та мисюрку турецьку…
До вечора я чекав його в садибі. Будинок і все в будинку він лишив мені відкритим. Та от ключів від комори й холодника не лишив. Садибу я не міг покинути, бо й від брами він забрав ключі. Роз’ятрився я вкрай, хоча й розумів — людина несповна розуму, нечиста сила майже все висмоктала. Особливо мені шкода стало Вороного — та-акий був кінь! Хотілось чи не хотілось, а довелося кликати молодицю, щоб хоч чогось попоїсти. Ну й прийшла та підстаркувата блудниця, принесла юшку з лина. Юшка — найсмачніша! Тільки хліб у неї був кислуватий. Сказала, що кульгавий з перевізником пиячить на Почайні. А вона з жінкою перевізника вже третій день самі сидять по хатах, без помочі й захисту… Все поривалась оглянути будинок боярина. Аж лихоманило, аж трусило! Просила та благала, щоб дозволив їй подивитись. Просто силою вже хотіла зайти, передиху мені не давала, всякий сором і совість людську втратила! Коли боярин Сергій повернувся, то я вже сили не мав, і перехрестився, і псалом прочитав з радості, що мої гризоти й спокуси скінчились.
Бузду мені
