Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
(Книжник не сказав, що наближався час вертати корчмареві позичені під заставу карти. Шкода було застави! Як-не-як монети хоч і невеликі, а проте справжні, не алхімницькі! Якщо ж протягне час і корчмар не схоче взяти назад карт, то вже Книжник не продасть розшарпану колоду за ті гроші, що в заставу лишив… А з цими дарителями-добродіями, хоч і найщедрішими, як боярин, ніколи не знаєш, коли й чому втратив їхню ласку. Отож свою кровну монету завжди треба вертати назад… якщо є змога, звичайно).
— Аж приходить серед ночі Лавр. Ще й слова не сказав, лице в нього нахилене, бо з-під поли гудок виймає, а вже знаю, що він дуже стурбований.
— Брате! Господин наш добрий Сергій, — мене те здивувало страшенно, що мій брат так говорить про боярина Сергія, ніби той не боярин, а великий князь, — дуже хоче на Йордан поїхати. І щоб я йому грав на гудку. А мені якраз треба одну справу скінчити. Піди, брате, прошу тебе, і послужи йому з усією гречністю. Він вартий того.
— Брате! — кажу йому. — Він найкращий стрілець, але він божевільний.
— Брате! — відповідає Лавр. — Він був під владою нечистої сили, бо його мучили сумніви. Але ми з ним його сумніви розвіяли, і все погане від нього відійшло. Разом з гризотами його полишила й нечиста сила.
— Ну добре, нехай я піду з ним на Йордан, а ти лишишся на млині. Ти ж не зможеш вийти з хати, поки я не повернуся. Кульгавий і його хвойда весь час стежитимуть за млином. Якщо віконця затулиш і світла вони не побачать, то дим та іскри тебе викажуть! Чи не алхімничатимеш і сидітимеш у холодній хаті?..
Він махнув рукою, обережно поклав гудка і смичок поруч із моїми аркушами.
Я навіть зрадів, що піду до граду і все владнаю із заставою.
Може, ще куплю собі добрих фарб. Тільки дуже в мене душа непокоїлась, що за ним стежитимуть наймити. Та потім я подумав про потаємного чоловіка з дивним собакою і заспокоївся. Щось вже для безпеки вигадають вони з Лавром.
Проте справа владналась геть просто. Боярин Сергій покликав кульгавого, наказав йому і його жінці йти з нами на Йордан.
Боярин Сергій їхав верхи, а я за ним ішов і грав на гудку. Одразу за мною — кульгавий і молодиця. Вони несли два великі козуби пампушок. Боярин загадав молодиці спекти, щоб старцям при Пирогощі та при Іллінській подавати. Пампушки були запашні й пухкі, та на такім морозі враз задубіли.
Однак ноші в мене було найбільше — і книга, і зошити, і знаряддя для списування, і фарби. Отакенну торбу на собі тягнув!
Мороз був як і належить йому бути на Хрещення. І грати я довго не міг — пройду півверсти, і треба гудок під свиту ховати і пальці відтирати, відігрівати.
— Чом не граєш? Стомився? То ковтни вина — збадьоришся!
— Дякую, господине Сергію, — я вже почав до нього говорити, як Лавр.
Боярин подавав з-за спини мені пляшку міцного вина, навіть не озирнувшись. Я брав пляшку, але тільки вуста мочив і зразу ж пхав її кульгавому. Той ковтав більше. Я повертав бояринові пляшку і, відігрівши руки, знов брався за смичок. Зрештою сказав боярину, що на такім морозі струни лопнуть.
І заграв на кугичках. Кугички можна й у рукавицях тримати, то в мене вже руки анітрохи не дубіли. Під кугички й кінь вороний наче танцював. У місті я не грав ні на кугичках, ні на гудку. А день же який — золото й срібло! На всьому земному опасть срібна — кожна стеблинка, листок кожний, всякий зруб, всякий лемех чи гострий верх пакола — щирими срібними візерунками оздоблені.
Сонце невисоке й таке яскраве — на срібло опасті своє проміння золотими стрілами сипле. А людей з Подолу вийшло — аж Почайна чорна. Всі подоляни на кригу висипали. Хоч крига того року була претовстенна — а від такої сили людей аж гуде. Тут і дзвони вдарили за валом — хресний хід почався. З воріт Глибочицьких ідуть церковні люди й миряни. Полилася, полетіла до блакитного неба молитва. Заспівали-бо незліченні тлуми людей! Боже, Боже, скільки ж їх потім під Єдигеєвими копитами сконало! Ще більше сонце засяяло на срібних ризах, на золотих окладах, на корогвах, на хрестах! Підійшли отці до Йордану й занурили золотого хреста з Пирогощі. За тим зразу на березі з подільського валу гримнули гаківниці ополчення! У наших людей тоді був обладунок кращий, ніж у лицарів Вітовтових! Гай, гай, люди наші, всі вони полягли потім під дощем Єдигеєвих стріл… Над ополонкою поставили намети з хрестом.
Боярин Сергій лишив кульгавого з конем, його жінку теж. А мені кивнув головою: «Ходім» — і пішов до намету. На ходу розбирався і все віддавав мені: і вовчу шубу, і кунячу шапку, і шаблю з перев’яззю турецькою золотою, і каптан зеленого лунського сукна, і жовтий тонкий шовковий каптан, перський, і чоботи сап’янові, і штани, і онучі, і пояс златоглав. Лишився тільки в перших штанях та шовковім поясі і зайшов до намету разом з іншими молодцями. І ніхто
