Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

радити, що б то значило, що по зимовому шляху приперлись і литовці, і ляхи, і смердючі татари? Без великої потреби хто по зимі коней ганятиме? Ми від світанку сиділи і день цілий, другу ніч до другого ранку. Все думали свою важку думу. Радились, радились і порішили: треба Лаврові швидше золото готувати, щоб у Молдові й на уходах хлопців спорядити кіньми та зброєю. Вирішили, що немає часу подорожувати до Царгорода і платити міхи золота, хоча б і алхімницького, за освячення корони. Вирішив брат мій Лавр умовити хлопців степових в Молдову податись і вимагати в єпископа під мечем і золотом, щоб він надяг корону і берло подав київському королю. Я йому й кажу:

— То ж гріх страшний — примучувати єпископа на таке діло!

— Одним гріхом більше, другим гріхом менше — зате своя влада буде, свій київський король. Ти не мертвись, краще подай звістку через московських купців — тут знову змова готується між татарами і Литвою на престол московський. І Твер сюди приплети. Підкинь їм звістку, що після перемоги над Законом під Грюнвальдом Ягайло справді замирився з Вітовтом і допоможе йому своїми лицарями, як на Москву литовці підуть. А син Тохтамишів гуртує татар своїх, і кримських сильників, і орду ногайську для походу на Московію. І поясни гінцеві, розтлумач йому, що цього разу ніхто з наших не огинатиметься ні Ягайлові, ні Вітовту. Нікому огинатись. Гаспидський Вітовт вправно підставив наших ліпших витязів під крижацькі мечі. А свою Литву зберіг!

Ось так Лавр вимудрував, вигадав усе.

Я відіспався і пішов до Києва з двома листами та капшуком срібла. У Лавра була золота голова! Одного листа він спорядив ніби від родичів московському купцю. Немов у нього вдома справи кепські і вони молять слізно і уклінно кинути все і швидше вертатись до Москви. Другий лист ніби посилали київські радці, про те, що готується змова проти московського князя Вітовтом і ханським сином…

Я й купця підходящого знайшов. Пояснив йому все і переконав його. Не тільки словами все доводив — я його водив по всіх усюдах, показав йому й татар, і литовців, і навіть кількох ляхів, що в монастирі латинськім перебували. І листи йому віддав. Він прийшов до свого заїзду і при всіх читав листа ніби від родичів з Москви. Його, звичайно, питали, як лист потрапив до нього. А він і каже, що в Печерах один прочанин передав. А другий лист я допоміг йому у пояс шкіряний зашити. Якраз валка саней поспішала в той день до Брянська. Він пристав до брянських купців. Я їх добре запам’ятав. Тільки через два роки знову з ними здибався і спитав про того московського купця. Вони оповіли таке: в Брянську він з кимось із старих знайомих іздибався і загуляв. Може, і не запитав би — так брянські купці збіжжя поволі споряджали до Москви. На якийсь день до того впився, що пригощав абикого… Хвалився, що багаті кияни дали йому повну калитку срібла, щоб він листа відвіз московському князю… Коли зрештою брянські купці спорядили всі сани і охорону кінну, той купець-гультіпака зник. І ніхто його по сей день ніде не зустрічав… Далі я розпитувати не став, а небавом відійшов від московських купців, щоб більше їм на очі не трапляти…

Тієї зими, на жаль, мені не довелося більше списувати книги.

(Книжник не сказав, що, власне, душу він заспокоїв, бо тепер у нього було списане його власною рукою «Одкровення» і знайшло надійний притулок до часу, як він думав, у скрипторії Фролівського монастиря. А от муляла йому ребра зв’язка липових дощечок у торбі. І хитро він зробив — якби хто поліз без нього до горби: в березовім лубі загорнутий здоровений шмат, із цеглину завтовшки, пахучого воску. Під товстим шаром воску були дощечки, міцно ув’язані баранячими жилами. Так хотілося йому сісти й у безпеці, затишку й теплі, при хорошому світлі відтиснути на цупкому венеційському папері чорні й червоні малюнки. І фарбу він підібрав якнайкращу, і клей для фарби з таємницею. Якщо на ньому звести фарбу, то після висихання і мокрими пальцями фарбу не розмажеш. Недарма ж він терпляче й не один рік випитував у старих бабів їхні таємниці — як і чим вони фарбують пряжу та полотно. І до золотарів-сницарів вчащав у майстерню, приглядався, з чого вони свої клеї варять і видобувають… Як же йому баглося — викласти на вимитий стіл усі карти й споглядати ніби біле снігове поле, а на ньому вуглини палаючі й вуглини загаслі!.. Серце його віщувало, що коли й Бог дасть, то не скоро він сяде за списування ще однієї книги для власної втіхи й доброї похвальби. А от сісти до столу й грати, й грати, поки на шальках терезів заколиваються не тільки твоя калита, твої гаразди, а й твоя вільність! Шалену гру хтось вигадав! Великої сили гра! Запальну, невитриману людину скручує, підкоряє собі не гірше хмільного вина зрадливого… Одначе як сів грати із справжніми гравцями, то на такі горнії вершини заносишся, в такі безодні падаєш! Серце і співає, і вмирає — тільки справжня кривава січа дає таке хвилювання! Змагання змагань і сп’яніння душі!.. О шаленство битви, о заклик диявольської сурми! Але мій ангел шепотів мені: «Свою книгу чи напишеш — не відаю. А в карти ще зіграєш. Тільки чужою колодою…» А шайтан шепоче в друге вухо: «Нехай так! Нехай чужі карти шматують і ламають. Твої ціліші будуть!»)

Коли вертав, у той день зранку почалась навальна відлига. До вечора вже ручаї попливли. А мені будь-що треба на млин — і Лавр наказував, та й сам спиною відчуваю: все навколо нас починає зрушатись з місця. Як вийшов за вали, враз забрьохався. А поки дійшов — і панчішки, й обоє штанів промокли. А вночі, коли дістався до млина, все кригою обросло. Іду через пагорби й опадки послизьгом та похильцем, а в самого в голові гуде, жаром груди пече. Межи лопатками піт холодний струменить. Ну, гадаю,