Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Як ото, буває, шаленство сатанинське від одної людини передається, перекидається до другої.
Коли я вже спішив уздовж Либеді, то думав і думав про наше королівство. Правда була братова — Києву потрібен свій король. Люди в нас владопослушні. Не те що ворохобні новгородці чи лукаві московити. Але влада в нас іноземельна, себто чужа. Наші владці — зайди в нашій землі. Тож і нема кому піклуватись про народ. А народ без свого пастиря — бидло… Пі, король конче потрібен! Князі — не те…
Я поспішав віднести потаємного листа. Без сумніву, той лист — щоб гуртувати людей і готувати поміч новому королю. Уже й не сумнівався, хто стане під королівський вінець. І водночас не міг повірити в те, що все, що Лавр робить і в чому йому допомагаю, то все правда, а не мара якась полуношна, не диявольська омана в безводнім степу або чорній пущі…
Як спускався до гирла Буславки, місяць просто посеред небесної бані завис і виявляв усе, як удень. Лише тіні були чорні. Коли я кидав до опарини шматки розбитої форми, за Дівич-горою наче кричали півні. Чий там був хутір із садом, не пам’ятаю. Після Єдигея там пустка…
Коли підходив до містечка, сонце ще з-за пакілля тину визирало. Так що дістався щасливо. Правда, десь під обід пити схотілося. Та я ні снігу, ні криги не смоктав і з джерел не пив. У дорозі треба терпіти. Почнеш пити — враз сили пропадуть. Ще дуже кортіло заспівати, бо така ж краса навкруги — сніг сріблом і діамантами грає, опасть срібла на гілках і кожній бадилині, небо вгорі — синій шафір чистої води! Тільки й славити життя і Творця співом! Проте я мовчав, щоб даремно себе не виявляти. Подумки читав псалми. І мав велику втіху. Бо людину з часом так обсідає всяка марнота та щоденні турботи, що, їй же Богу, забуваєш Святе Письмо… Іду, подумки проказую псалми, і голова ясніє, і дух твій слабий укріпляється, і сила з’являється, начеб тих верстов не було… Правда, треба сказати — одна пригода таки трапилась. Десь уже в обід, як особливо сильно пити хотілося. Вийшов я з яру на вузьку стежку, що вела до гір навпростець через широченні луки. Вже середини лугу дійшов — аж чую здалеку кінський чвал і собачий гавкіт. Озирнувся — лугом до мене мчить лисиця. За нею пси стеляться, а далі вершники чвалом коней женуть. Ну, я собі спокійно тьопаю — кому лови, а кому треба листа віднести! Однак щось примусило мене обернутися ще раз.
І досі не можу второпати, чому кілька псів відділились від зграї й на мене прямують. Дурниця якась. Не може такого бути на ловах. Але пси скоро мене доскочать.
Тоді я ослоп, як ратище, перехоплюю, а свисток у зуби — і щосили дмухаю в нього. Враз пси спинились! Один собака через голову перекинувся і, не підводячись, почав відповзати від мене подалі. Інші пси настовбурчили шерсть на чубках і відбігли від мене. Я все дму в свисток. Дивлюсь краєм ока ліворуч — лисиця засіпалась, заметалася по снігу. Гончаки від лисиці відступили й потрюхали назад до вершників. Я перестав дути в кістяний свисток. І вмить лисиця стрибками, стрибками, як ото вона мишкує, помчала до чагарників під горами. У мене серце стислося — зараз боярове над’їдуть по мене, схоплять і почнуть в чародійстві винити. Мені аж пече, проте не обертаюсь — іду лугом до гір. Чую вже ближче гупання копит, іржання та гогіт і роз’юшені голоси. Звичайно, кому із сильників сподобається, що хтось із поспільства їхню забаву перебив! Але чому ж вони не спинили псів, які на мене кинулись? Якщо по правді, я не стільки за себе злякався, скільки через те, що лист комусь у руки потрапить. Однак Бог милував, сильники мене не перейняли. І я вільно піднявся на гори, а там вже без пригод дістався до дяка. А на світанку назад до Києва. Добре, що десь небавом, може, за версти чотири, а, може, й більше, наздогнала мене канівська валка з рибою. Підвезли. І я на вечірню зорю встиг до млина. Наступного дня знов у дорогу. Цього разу поспішав до Василькова. Лист і ще пакуночок мав передати одній людині. Пакуночок важкенький. Гадаю, то гроші. Тільки не думав, що алхимницькі. Я вже Лавра ні про що не питав. Бо кілька разів намагався спитати про ті важкенькі пакуночки, але він тільки рукою махнув.
— Облиш! Якщо Бог з нами — після перемоги все поясню. Якщо не наш час — для чого тобі все знати? Як буде нещастя на Україні — одразу тікай на кілька років. Дороги тобі відомі. І тримай найдорожче при собі.
Так я ходив ще до Трипілля, до Кагарлика, до Білої Церкви, до Сквири, до Вишгорода і до Канева. Всю зиму був у дорозі. І на Стрітення, і на Благовіщення не був у Києві. До Житомира прийшов до Вербної неділі за тиждень. Така вербляниця мене застала в дорозі! Тільки-тільки дотанув останній сніг по ярах та пущах, і шалене сонце зразу щосили запряжило. В одну мить верби зажовтіли, закуріли золотим пилом всі зарості над водами. І тут ураз буря, віхола — крупи, мов з решета, посипались, а тоді й снігом густим помело. За зиму не заслаб, а тут прихопило! Чи тому, що ноги замочив: усе жалів грошей — не купував нових чобіт. А в останнім поході, як не берігся, розбив ущент. Віддав, кому брат наказав, передачу та хутчій пішов, аби той не побачив, що я хворий. Бо в нього купа дітлахів і хата вбога. Хіба я там потрібен, та ще й хворий? Вже мені й у голові гуло, і очі зеленим полум’ям заливало,
