Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
На його вигук із кола команчів виступив молодий воїн, обличчя якого було світліше за інші, підійшов до вогню, взяв із рук вождя паспорт і переклав написане. Я не зрозумів його слів, але обличчя Білого Бобра під час читання прояснялося. Червоношкірий дочитав до кінця, повернув папір вождеві й відійшов геть, гордий своїм умінням.
— Мій брат бажає побачити папір мого друга? — звернувся Вірна Смерть до вождя.
Той заперечливо похитав головою.
— Тепер Білий Бобер переконався, що блідолиці обдурили його? Чи вірить він, що я сказав правду?
— Так. Я зараз же покличу на раду вождів і найкращих воїнів, щоб вирішити, як вчинити з брехунами.
— Ти дозволиш мені взяти участь у раді?
— Ні. Мій брат мудріший за багатьох старійшин, а в бою відважніший за багатьох молодих воїнів, але зараз він уже довів те, що хотів довести. Блідолиці обдурили команчів, і команчі самі вирішать, як покарати їх.
— Дозволь мені поставити ще одне питання. Воно не стосується нашої справи, але мені дуже важливо почути твою відповідь. Чому мій червоношкірий брат іде так далеко на південь? Чому він прагне заглибитися в ці пустельні гори?
— Спочатку воїни команчів йшли на північ, але потім їм стало відомо, що Віннету зібрав загони в південних землях апачів і рушив до Ріо-Кончос, залишивши свої стійбища без охорони. Тому ми поспішили повернути на південь, щоб напасти на них і взяти велику здобич.
— Віннету рушив із загонами до Ріо-Кончос? Але що йому там робити? І хто тобі повідомив про це? Чи не ті двоє червоношкірих, яких ви зустріли вчора?
— Уфф! Ви бачили їхні сліди?
— Так, бачили. Хто вони такі?
— Воїни з племені топа, батько й син.
— Вони ще у твоєму таборі? Я хотів би поговорити з ними.
— Мій брат вільний чинити, як йому заманеться.
— Чи можу я поговорити і з тими двома білими, яких ти мені віддав?
— Мій білий брат — вільна людина, а не полонений. Ніхто не може заборонити йому це.
— Тоді, можливо, ти мені також дозволиш обійти табір? Ми в країні ворогів, і я хочу переконатися, що проведу ніч у безпеці.
— Можеш зробити це, хоч немає жодної потреби. Білий Бобер виставив вартових і вислав уперед розвідників.
Вождь команчів справді вважав старого вестмена своїм великим другом і довіряв йому, як собі самому, бо навіть не образився на прохання дозволити оглянути табір. Тим часом гінці побігли скликати старійшин і найдосвідченіших воїнів на раду, інші команчі розійшлися й почали влаштовуватися на нічліг біля своїх багать. Лянґе і Сема теж посадили до вогню й дали їм по шматку смаженої конини. Вірна Смерть узяв мене під руку й потягнув до багаття, біля якого сиділи білі люди. Назустріч нам вийшов офіцер, із яким нещодавно так неввічливо повівся вестмен, і грубо запитав:
— Навіщо ви влаштували мені іспит, та ще перед червоношкірими?
— Я утримаюся від пояснень, бо трохи згодом команчі самі все пояснять, і, клянуся Богом, дуже виразно. І не раджу вам розмовляти з Вірною Смертю таким тоном. По-перше, тому що ви конокради, по-друге, тому що команчі довіряють мені, а не вам, по-третє, тому що досить одного мого слова, щоб з усіх вас здерли скальпи.
І він із презирством відвернувся від офіцера, але стояв на місці, щоб дати мені змогу взятися до Ґібсона й Вільяма Олерта. Шахрай та його жертва сиділи біля одного багаття. Олерт здався мені хворим і надзвичайно виснаженим: щоки запали, очі горіли божевільним вогнем. Здавалося, він не помічає, що відбувається навколо. Його пальці стискали олівець, на колінах лежав зім’ятий аркуш паперу. Я зрозумів, що він усе ще залишався безвольною іграшкою в руках Ґібсона.
— Нарешті ми зустрілися, містере Ґібсоне. Сподіваюся, що продовжимо нашу подорож разом. Буду радий особисто супроводжувати вас до Нью-Йорка.
— Ви до мене звертаєтеся, сер? Але я вас не знаю, — глузливо посміхнувся мерзотник.
— Звичайно, до вас!
— Як дивно! Ви, здається, назвали прізвище Ґібсон?
— Правильно, саме так я вас і назвав.
— Але це не моє ім’я.
— Хіба це не ви втекли від мене в Новому Орлеані?
— Сер, ви щось плутаєте!
— Той, у кого стільки імен, може легко викрутитися. У Новому Орлеані ви називали себе Клінтоном, а в Ла-Ґранж — сеньйором Ґавіляно.
— Мене справді звати Ґавіляно. Чого вам треба? Повторюю, я вас не знаю, а тому дайте мені спокій.
— Я вам вірю. Бо ж, як і кожен детектив, я до слушного часу поводився так, щоб мене не впізнали. Але вам не вдасться викрутитися за допомогою брехні. Я не для того мчав за вами від самого Нью-Йорка, щоб вислуховувати ваші насмішки. Підете зі мною туди, куди я вас поведу.
— Та невже! А якщо не піду?
— То я прив’яжу вас до хвоста мого коня. Сподіваюся, тоді з вами легше буде домовитися.
Ґібсон скочив на ноги і вихопив револьвер зі словами:
— То ви мені погрожуєте? Та я…
Та не встиг він ні договорити, ні вистрілити. За його спиною виріс Вірна Смерть і прикладом рушниці вдарив по руці. Револьвер упав на землю.
— Спокійніше, Ґібсоне, — неголосно, але грізно вимовив вестмен. — Ви забули, що я теж тут, а я точно можу заткнути вам пельку.
Ґібсон схопився за вдарену руку, зігнувся від болю і крикнув:
— Невже ти хочеш, щоб я встромив тобі ножа у спину? Ти думаєш, я злякався, бо тебе звати