Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Питання збентежило індіанців аж так, що ми навіть при світлі багаття помітили, як змінилися їхні не вкриті бойовою фарбою лиця. Тільки після хвилинного мовчання один з червоношкірих відповів:
— Мій блідолиций брат розумний і сам може здогадатися. Воїни топа викопали сокиру війни й виступили проти апачів. Ми їздили на північ, щоб розвідати, куди пішли їхні загони.
— І що ж ви дізналися?
— Ми бачили верховного вождя апачів Віннету. Він повів своїх воїнів до Ріо-Кончос, щоб там зустріти Білого Бобра і дати йому бій. Тому поспішили назад, щоб розповісти про це нашим вождям і напасти на незахищені стійбища апачів. Дорогою нам зустрілися команчі, і ми відрядили гінця до топа зі звісткою, а самі пішли з ними, щоб не втратити здобич.
— Команчі, без сумніву, зуміють віддячити вам. Але відколи це воїни топа забули, що вони чесні люди?
Вірна Смерть говорив з червоношкірими зухвало, немов хотів з ними посваритися. Здавалося, він запідозрив щось недобре і намагається роздратувати індіанців, щоб вони видали себе. Старий вестмен був великим майстром хитрощів, і його слова досягли мети: очі молодшого блиснули від гніву, а старший довго мовчав, обмірковуючи відповідь, і нарешті через силу вимовив:
— Чому наш брат сумнівається в чесності топа? Чи не хоче він навмисне образити нас?
— Аж ніяк, моє серце відкрите для топа. Але я здивований, що ви сіли до багаття блідолицих, а не залишилися серед своїх червоношкірих братів.
— Коша-Певе питає більше, ніж повинен знати. Топа сидять там, де хочуть.
— Але це виглядає так, ніби команчі бридяться товариством топа, ніби хочуть використати вас, але не дозволяють сидіти поряд із собою. — Це вже була пряма образа.
— Не смій говорити так, — скипів індіанець, — бо я викличу тебе на поєдинок! Ми весь вечір сиділи біля вогнищ команчів і тільки недавно підійшли до блідолицих, щоб дізнатися, що відбувається в їхніх стійбищах із кам’яними вігвамами. Хіба це заборонено?
— Ні, не заборонено. Але я б на вашому місці поводився обережніше. Твої очі бачили сніг багатьох зим, і ти мав би здогадатися, про що я кажу.
— Ти говориш загадками, і мій розум не може зрозуміти твоїх слів. Якщо червоношкірий дурний, нехай мудрий блідолиций пояснить йому! — вигукнув індіанець, забувши про обережність.
Вірна Смерть нахилився до нього і суворо запитав:
— Ви курили з команчами люльку миру і видихали дим через ніс?
— Так.
— Тож не можете заподіяти їм шкоди.
— Невже ти думаєш, що ми збираємося шкодити нашим друзям команчам?
Вони дивилися один одному в очі. Здавалося, між ними відбувається німий, невидимий поєдинок, суті якого не розумів ніхто довкола. Після довгого мовчання Вірна Смерть промовив:
— Ти зрозумів мене і знаєш, що, якби я висловив свої думки вголос, на вас чекала б жахлива смерть.
— Уфф! — скрикнув червоношкірий, скочив на ноги й вихопив ніж.
Молодший теж схопився і заніс над головою томагавк, але Вірна Смерть одним важким, суворим поглядом зумів зупинити готових завдати удару червоношкірих.
— Я впевнений, що ви не будете зловживати гостинністю команчів і незабаром повернетеся до того, хто вас послав сюди. Передайте йому, що ми друзі з ним. Скажіть, що Вірна Смерть живе в мирі з усіма червоношкірими воїнами і не питає, до якого племені вони належать.
Індіанець від люті вишкірив зуби і прошипів:
— Ти не віриш, що ми з племені топа?
— Мій брат поводиться необачно. Я не хочу стати твоїм ворогом і не висловлював уголос те, що у мене на думці. Чому ти сам заговорив про це? Хіба ти не почуваєшся в безпеці серед п’яти сотень команчів?
Рука червоношкірого здригнулася, наче він збирався завдати удару.
— Перш ніж я відповім, скажи мені, за кого ти нас вважаєш? — зажадав він.
Вірна Смерть вхопив червоношкірого за руку, в якій той стискав ніж, відвів його убік від багаття і прошепотів, але так, щоб я теж почув:
— Ви обоє апачі.
Індіанець відсахнувся, вирвав руку і заніс її для удару.
— Ти помреш, брехливий койот!
Але старий вестмен, замість того, щоб прикритися від готового встромити в нього ножа, глянув на супротивника впритул і шепнув:
— Ти хочеш убити друга Віннету? Чи тобі показати тотем Інду-Нішо?
Зупинка потяга біля Хот-Спрінґс. Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Гребла з Бібліотеки Конгресу США.
Важко сказати, що саме зупинило індіанця: вимовлені слова чи впевнений і гордий погляд старого, але він опустив руку й ледь чутно прошепотів:
— Мовчи.
Наступної миті червоношкірий відвернувся від нас і повернувся до багаття з кам’яним обличчям, ніби нічого не сталося. Він зрозумів, що його хитрість розгадано, але не виказав і тіні тривоги або недовіри до нас. Може, він знав, що знаменитий блідолиций воїн Коша-Певе не здатний на зраду? Його син із таким же незворушним виглядом заткнув за пояс томагавк і сів поряд із ним біля вогню. Я подумки захоплювався мужністю цих двох воїнів, що зважилися піти на вірну смерть, щоб завести ворогів у пастку.
Ми вже збиралися влаштовуватися на нічліг, коли нашу увагу привернула незвичайна метушня серед команчів. Рада завершилася — її учасники підвелися й пішли до нас, а решта червоношкірих за наказом вождя відійшли від своїх багать і тісним кільцем оточили нас. Білий Бобер вийшов на середину кола й урочисто підняв руку, закликаючи до тиші. Всі замовкли. Білі найманці запідозрили недобре і теж з тривогою схопилися, озираючись навсібіч. Тільки два індіанці «топа» й