Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Білий Бобер перервав вечерю і підвівся. Вождь підійшов до вестмена, подав йому руку, як це заведено в білих, і серйозним, але приязним тоном промовив:
— Мій брат Коша-Певе потішив нас своїм прибуттям. Сини команчів не сподівалися на швидку зустріч. Ми вітаємо тебе і запрошуємо взяти участь у поході на собак-апачів.
Він говорив, змішуючи англійські слова та мову команчів, щоб ми теж зрозуміли суть розмови. Вірна Смерть відповів:
— Мудрий Маніту знає, якими шляхами вести своїх дітей. Щасливий той, хто на кожному з цих шляхів зустрічає друга, якому може довіритися. Ойо-Колс викурить люльку миру з моїми друзями?
— Друзі Коша-Певе — мої друзі. Кого любить він, того люблю і я. Нехай твої друзі сядуть зі мною і вдихнуть миру з люльки вождя команчів.
Вірна Смерть сів до вогню, ми за ним. Червоношкірі стояли довкола нас мовчазні й нерухомі, як статуї. Я намагався розгледіти обличчя білих, але в непевному світлі багаття було неможливо розрізнити їхні риси. Ойо-Колс зняв із шиї люльку, набив її кіннікінніком і закурив, починаючи знайомий мені ритуал. Тільки зараз я остаточно переконався, що небезпека нам не загрожує.
Ватажок загону, з яким ми прибули до табору команчів, уже встиг доповісти Білому Боброві, за яких обставин він зустрів нас в «Естансії-дель-Кабальєро». Тепер старий вождь просив Вірну Смерть, щоб і він розповів, як це сталося. Вестмен представив усе так, що ні нам, ні сеньйорові Атанасіо не можна було ні в чому дорікнути.
Білий Бобер уважно вислухав розповідь, замислився, а потім вимовив:
— Я вірю моєму братові, бо не можу знайти в його словах неправди. І все ж у мене залишилися сумніви, бо не маю причин не вірити й тому блідолицьому, який повідомив нам, де ховається поранений апач. Він знав, що за брехню заплатить життям, а отже, йому не варто було обманювати синів команчів. Тому я думаю, що один із вас помиляється.
Білий Бобер виявився хитруном, і Вірній Смерті тепер слід бути обережним. А якщо вождю спаде на думку ще раз послати загін в «Естансію-дель-Кабальєро»? Необхідно негайно щось вигадати, щоб схилити команча на наш бік.
Очікуючи на повернення мисливців. Національний парк Ґлейшер (Монтана), 1912 рік. Фото Роланда Ріда.
— Так, один із нас помиляється, але не я, а той білий, — майже не замислюючись, відповів вестмен. — Мій червоношкірий брат знає, що немає людини, здатної обдурити мене.
— Це справді так. Кажи, мій білий брате.
— Спочатку я лише скажу, що вождя команчів обдурили.
— Хто? — коротко запитав Білий Бобер з грізним виглядом.
— Мені здається, ті білі, яких ти прийняв у свій загін.
— Те, що здається тобі, ще не доводить їхньої провини. Якщо вони збрехали, на них чекає смерть, хоч я й викурив із ними люльку миру.
— То ти не просто потиснув їм руки на знак довіри, а й викурив із ними люльку миру?! Якби я був тоді з тобою, то зумів би тебе утримати від хибного кроку. Але ти хочеш, щоб я довів їхню провину. Скажи мені, ти став на бік президента Хуареса?
Білий Бобер зневажливо махнув рукою.
— Хуарес забув звичаї червоношкірих, він живе в будинку з каміння й наслідує блідолицих. Я зневажаю його. Воїни команчів виступили на боці великого Наполеона, а за це отримали від нього ковдри, рушниці, коней, і тепер можуть відібрати життя у собак-апачів. Блідолиці, з якими я викурив люльку миру, — друзі Наполеона.
— Блідолиці, з якими ти викурив люльку миру, — брехуни. Вони прибули до Мексики, щоб служити Хуаресу, і мої товариші можуть підтвердити мої слова. Згадай, кому допомагає великий білий батько у Вашингтоні.
— Він допомагає Хуаресові.
— Чи знаєш ти, що по той бік кордону в загони збираються білі воїни, щоб переправитися до Мексики і підтримати Хуареса? У Ла-Ґранж живе блідолиций на ім’я Кортéсіо. Я побував у його будинку, і він сказав мені, що набирає армію для Хуареса. Це можуть підтвердити мої супутники, вони сусіди Кортéсіо. Повторюю: люди, з якими ти викурив люльку миру, — брехуни, вони добровільно пішли на службу до Хуареса. Ти прийняв у себе друзів твого ворога.
Очі вождя грізно блиснули, обличчя його немов скам’яніло. Він спробував щось сказати, але Вірна Смерть продовжував:
— Дозволь мені договорити! Блідолиці солдати Хуареса зупинилися в асьєнді сеньйора Атанасіо, друга Наполеона. Того дня він приймав у себе в будинку відомого вождя французів, людину похилого віку та слабкого здоров’я. Якби блідолиці побачили його, то вбили б. Щоб урятувати його від смерті, сеньйор Атанасіо вирішив видати його за Інду-Нішо. Старого поклали в ліжко і пофарбували йому обличчя.
Вождь команчів здивовано підняв брови. Він вірив у слова Вірної Смерті, але з обережності все ж запитав:
— Чому вождя французів видали за Інду-Нішо?
— Аби переконати блідолицих, що старий — їм не ворог. Апачі ж, як відомо, підтримують Хуареса. А оскільки той француз такий самий старий, як Інду-Нішо, і волосся його таке ж біле від прожитих зим,