Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Блідолиці прибули до воїнів команчів, — повільно і глухо почав вождь, — і запевнили їх у своїй дружбі. Ми прийняли їх як братів і викурили з ними люльку миру. Однак тепер команчі дізналися, що блідолиці — брехуни. Білий Бобер ретельно зважив усе, що говорить на користь блідолицих і що говорить проти них. Він порадився зі старшими і кращими воїнами і переконався, що команчів обдурили. Ми відмовляємо блідолицим у дружбі, з цього моменту вони наші вороги.
Він замовк, і тут втрутився офіцер, щоб відвести навислу небезпеку:
— Хто обмовив нас? Ті четверо білих і негр, які прибули сьогодні ввечері, чорти б їх узяли?! Команчі знають нас і вже переконалися, що ми їхні друзі. А хто вони такі? Хто знає їхні справжні імена? Якщо ви звинувачуєте нас у брехні, то дайте нам можливість захищатися. Я офіцер і вождь моїх людей, тому я вимагаю допустити мене на раду, де вирішують нашу долю!
— Хто дозволив тобі говорити? — перервав його вождь. — Усі слухають слова Білого Бобра і мовчать, поки він не закінчить. Ми вже чули тебе, коли Коша-Певе розмовляв із тобою. Ви — воїни Хуареса, а ми — друзі Наполеона, тому ми з вами вороги. Ти питаєш, хто знає справжні імена цих чотирьох блідолицих? Я знав Коша-Певе за багато зим до того, як побачив твоє обличчя, він чесний і мужній воїн. Ти вимагаєш, щоб тебе допустили на раду? Але навіть Коша-Певе не сидів біля багаття ради. Воїни команчів — чоловіки, вони вміють відрізняти мудрість від дурості, і їм не потрібна хитрість блідолицих, щоб вирішити, як вчинити. Я прийшов до вас не для того, щоб слухати тебе, а для того, щоб сказати вам…
— Ми викурили з вами люльку миру, — заверещав офіцер, перебиваючи вождя, — і якщо ви нападете на нас…
— Замовкни, пес! — вигукнув Білий Бобер. — Твої слова ображають команчів, і якщо ти не замовкнеш, я накажу воїнам убити тебе! Не забувай, що навколо стоїть п’ять сотень воїнів, і кожен з них готовий помститися за образу. Так, ми викурили з вами люльку миру, проте ви домоглися цього брехнею і хитрістю. Але ми не зробимо з вами того, на що ви заслуговуєте, ми шануємо волю Великого Духа й поважаємо наші звичаї. Дим люльки миру захищає вас. Священними є червона глина, з якої роблять люльку миру, а також червоне світло сонця і полум’я, від якого люльку прикурюють. Тому, коли знову засяє сонце, наше перемир’я скінчиться. Ви залишитеся в таборі до ранку, і ніхто не посміє вас зачепити, але коли перший промінь освітить небо, вам доведеться виїхати туди, звідки ви прибули. Ми дамо вам час, який ви, білі, називаєте п’ятьма хвилинами, а потім кинемося наздоганяти вас. Ми залишаємо вам всі ваші речі, але коли воїни команчів уб’ють вас, ті речі стануть нашими. Коша-Певе зажадав видати йому двох блідолицих, з якими ми теж викурили люльку миру. Вони залишаться в таборі, і вранці він може вчинити з ними, що тільки захоче, — вони його бранці. Ми так вирішили. Я все сказав!
Вождь замовк, відвернувся від нас і пішов.
— Що? — обурився Ґібсон. — Я маю стати бранцем цієї старої мавпи? Та я…
— Мовчіть! — втрутився офіцер. — Скільки б ви не кричали, це нічого не змінить. Я добре знаю червоношкірих. Але за наклеп білим негідникам доведеться відповісти, та й команчі ще згадають нас. До ранку ще далеко, за цей час багато що може змінитися. Часто допомога приходить звідти, звідки її не ждеш.
Заспокоєні туманними натяками на несподіваний порятунок, білі влаштувалися біля вогню, але команчі не розбрелися по табору, а вляглися просто на землю навколо солдатів Хуареса, оточивши їх кількома живими колами, вислизнути з якого не могла б навіть миша. Однак ми з вестменом без перешкод вийшли з цієї живої тюремної камери.
— Ви певні, що Ґібсон у наших руках? — запитав я вестмена, який запропонував мені оглянути табір разом із ним.
— Тепер йому від нас не втекти, якщо тільки не трапиться щось несподіване.
— Тоді треба схопити його негайно, зв’язати і взяти під варту, — захвилювався я від думки, що негідник знову вислизне від мене.
— На жаль, це неможливо. До світанку команчі не дозволять нам доторкнутися до нього. А все через люльку миру, чорт її бери! Зате потім ви можете засмажити його в сухарях і з’їсти, повністю або частинами, з ножем і виделкою або без, їм буде геть байдуже.
— Ви сказали: якщо тільки не станеться чогось несподіваного. Що ви мали на увазі?
— Що? Хіба ви не зрозуміли, що ті двоє апачів привели команчів у небезпечну пастку?
— То ви справді вважаєте, що вони апачі?
— Дозволяю вам повісити себе, якщо помилився. В мене відразу викликало підозру те, що топа прийшли з Ріо-Кончос. Такого старого вовка, як я, не так просто обдурити, як команчів. А коли я побачив їх, то зникли останні сумніви: топа належать до напівцивілізованих індіанців, у них м’які, розмиті риси обличчя. А гляньте на гострі, різкі риси цих двох індіанців і зрозумієте, що ці дикуни — апачі. А як вони поводилися, коли я навмисне провокував їх, щоб вони видали себе? Клянуся своїм життям, що не помиляюся.
— А якщо все ж таки помиляєтесь?
— Ні. Старший із них називав Віннету верховним вождем апачів. Хіба індіанець топа відгукнувся б про найлютішого ворога з такою повагою? Готовий битися об заклад, що правда за мною.
— Я починаю поважати цих людей. Заманити в пастку п’ятсот команчів — на таке здатні тільки відчайдушні сміливці!
— Так, Віннету добре знає своїх людей!
— Ви думаєте, це він послав їх сюди?
