Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Це і є тотем? — запитав я. — Не бачу в ньому нічого особливого. Звичайний шматок шкіри.
— Покажіть цей звичайний шматок шкіри будь-якому апачу, і він вам розкаже, яким скарбом ви володієте. В Інду-Нішо не було фарби, тому повністю малюнок не видно, але будь-який індіанець із племені апачів знає, як треба розфарбувати надрізи, щоб зображення проступило. Тільки заради Бога, заховайте тотем подалі від очей команчів. А тепер одягайтеся і спускайтеся вниз. Команчі вже збираються в дорогу.
Індіанці сиділи біля стіни й доїдали залишки вчорашнього бика. Потім вони зняли пута з коней і повели їх на водопій, на щастя, трохи вище від того місця, де переховувався у човні поранений вождь. Кабальєро теж був на ногах і вийшов у супроводі двох своїх дам, щоб попрощатися з нами. Побачивши наших коней, сеньйор Атанасіо скрушно похитав головою і звернувся до вестмена:
— Ці шкапи не для вас, сеньйори. Ви занадто добре знаєте, яким має бути кінь вестмена. Інші панове — батько і син Лянґе мене не цікавлять, негр — також, але ви — мій старий друг, а цей юнак теж припав мені до душі, тому дозвольте подарувати вам пару гідних конячок.
І тут же за його наказом пастухи відбили від табуна і заарканили двох напівдиких гарячих коней. Ми вдячно прийняли дар щедрого кабальєро і після короткого прощання рушили в дорогу.
Сонце ще не піднялося над обрієм, коли ми переправилися через Елм-Крік і рівним галопом помчали на захід. На чолі кавалькади був ватажок команчів і наша п’ятірка; півсотні червоношкірих невідступно йшли за нами. Ці вершники на маленьких і кудлатих конячках поводилися неспокійно і не викликали у мене довіри. Мене не залишало почуття непевності, і не давала спокою думка, що мені в спину в будь-який момент може вдарити спис або стріла. Однак Вірна Смерть зумів розвіяти ці побоювання, пояснивши, що команчі стурбовані лише тим, як знайти сліди свого головного загону. Раптом ми довідалися, що цей загін не затримався, щоб дочекатися повернення висланих за пораненим п’ятьох десятків побратимів, і тепер ватажок загону мав би відправити пораненого у супроводі десятьох воїнів до селища команчів, де на нього вже чекав стовп тортур. А решта сорок команчів повинні вирушити до Ріо-Ґранде. Білий Бобер, дізнавшись від Ґібсона, що Віннету вдалося вислизнути і переправитися через Ріо-Ґранде, вирішив не втрачати часу і напасти на апачів, поки ті не встигли підготуватися до війни. Відправивши півсотні воїнів в «Естансію-дель-Кабальєро» з наказом захопити пораненого вождя, сам він поквапився до володінь апачів. Нам же розходилося насамперед у тому, щоб зловити Ґібсона, який усе ще був із команчами.
Через дві години ми прибули на місце, де вчора індіанці відділилися від своїх головних сил. Сліди тяглися на південь, в обхід Орлиної ущелини, до форту Дункан. Минуло ще дві години, і під копитами наших коней з’явилася трава, пустеля Нуесес залишалася позаду. А незабаром на обрії стало видно темну смужку лісу — пряму ознаку того, що ми наближалися до Ріо-Ґранде-дель-Норте.
— Уфф! — з полегшенням зітхнув ватажок загону. — Великий Маніту береже воїнів команчів: ми не зустріли блідолицих з форту, і тепер ніхто не перешкодить нам переправитися через річку. Вже завтра собаки апачі завиють від страху, коли побачать нас у своїх стійбищах.
Білий Бобер був досвідченим вождем; прямий, як стріла, слід його загону привів нас до броду: широка Ріо-Ґранде була в цьому місці неглибока, подекуди виднілися піщані мілини. Однак швидка течія розмила їх, і необережний подорожній ризикував потрапити в глибоку яму.
Сліди свідчили про те, що головний загін команчів провів ніч на цьому березі річки, і тільки на світанку, так само як і ми, рушив у дорогу. Але вони не могли просуватися вперед так само швидко, як ми, бо перебували на межі з територією апачів, тож мусили поводитися обережно, а це завжди забирає час. Видно було, що через річку вони переправлялися також надзвичайно обережно. Відбитки людських ніг на піску свідчили про те, що кілька воїнів ішли попереду і відзначали безпечні для переправи і плиткі місця, встромляючи в пісок гілки. Ми скористалися залишеними передовим загоном команчів знаками і легко переправилися на другий берег, не ризикуючи вгрузнути у піщане дно. Річка розділялася на рукави, і наші коні легко перепливли через неї у неглибоких місцях. На протилежному боці ми вийшли в зелену оазу, але вона була невеликою, а потім ми знову опинилися серед пісків, на широкій рівнині, порослій кактусами. До полудня ми минули ланцюг невеликих пагорбів. Але ніщо не вказувало на те, що ми незабаром наздоженемо головний загін команчів.
Я дивувався витривалості індіанських коней. Уже давно минув полудень, а вони ще зовсім не потомилися. Лянґе з сином і негр на своїх конях насилу встигали за загоном, а наші з вестменом коні невтомно йшли рівним галопом, що підтверджувало цінність подарунка сеньйора Атанасіо. Вже сутеніло, коли ми перетнули дорогу з Сан-Фернандо на Байю, а потім слід раптово повернув на північний захід. Отже, головний загін різко змінив напрямок. Чому? Вірна Смерть і ватажок загону команчів зіскочили на землю, щоб роздивитися сліди.
— Тут вони зупинялися, — пояснив вестмен. — Прибули два вершники, найпевніше, це розвідники-індіанці, вони принесли звістку, яка змусила Білого Бобра піти в обхід.
Підганяючи змучених коней, ми повернули на південь по сліду, поки його ще було видно, бо хотіли подолати за день якомога більшу відстань. Команчі поспішали нагнати своїх, я з нетерпінням чекав зустрічі з негідником Ґібсоном. Навіть у сутінках ще можна було розгледіти чіткі відбитки копит на гладенькому піску. Але потім остаточно стемніло, і нам усе ж таки довелося зупинитися та подумати про нічліг. Ми вже збиралися спíшитися, але тут раптом мій кінь пирхнув і, жадібно втягуючи ніздрями повітря, поніс мене в темряву. Я здогадався, що тварина відчула воду, і відпустив повід; решта вершників мовчки зробила те саме. Незабаром ми вже були на березі невеликої річки.
Після такого важкого дня, як сьогодні, вода — це справжній рятунок і для людей, і для тварин. Втамувавши спрагу, червоношкірі виставили вартових навколо свого