Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Наступного дня ми переправилися на протилежний берег, ще коли тільки ледь почало світати, тоді знову вийшли на слід і погнали коней. Близько полудня попереду з’явилися голі скелі. Обличчя вестмена спохмурніло.

— Мені це все зовсім не подобається, — пробурчав він у відповідь на моє запитання. — Я не розумію, навіщо Білий Бобер повернув сюди? Ви знаєте, де ми?

— Так, у Больсóн-де-Мапíмі.

— А ви бували у цій пустелі?

— Ніколи.

— Споконвіку пустеля Мапімі була притулком диких орд, звідки вони здійснювали набіги на сусідів. І не думайте, що ми потрапимо в рай земний із родючими полями та квітучими садами. Історія вчить, що притулком для войовничих племен значно частіше стають саме пустелі. До розбійників та головорізів, які населяють це плоскогір’я з його ущелинами і перевалами, неможливо добратися, щоб покарати їх за грабіж. Я чув від обізнаних людей, що тут є і стійбища апачів, і якщо команчам заманеться напасти на них, то навряд чи Білому Боброві вдасться втекти звідси — напевно, Віннету вже приготував їм пастку.

— О Боже! Але ж у неї потрапимо й ми!

— Нехай вас це не лякає. Ми не сварилися з апачами, не оголошували їм війни, і я сподіваюся, що вони поставляться до нас, як до друзів. У крайньому разі ви покажете їм тотем Інду-Нішо.

— Може, варто попередити про небезпеку команчів?

— Спробуйте, сер. Щиро бажаю вам успіху. Ви можете скільки завгодно повторювати їм, що вони дурні, але команчі вам не повірять. Вони завжди вірять тільки собі. Я вже говорив із ватажком загону і висловив свої побоювання, на що він мені відповів, що піде за Білим Бобром навіть у Країну вічного полювання, а блідолиці боягузи, тобто ми, можуть котитися під три чорти.

— Яке нахабство!

— Це правда, команчі не вчаться ввічливості і культури поведінки. Але відступати нам нікуди, навіть якщо в горах нам готують гарячу зустріч. Не тривожтеся, сер. Ми перетнули кордон Сполучених Штатів, але як і коли зуміємо повернутися назад? Поставтеся до майбутнього, як до книги. Щоб дізнатися, про що вона, треба прочитати її до кінця.

Досі я був переконаний, що нам вдасться наздогнати Ґібсона ще на території Сполучених Штатів, але тепер ставало очевидно, що доведеться переслідувати його в Мексиці, до того ж у найглухіших і найнебезпечніших місцях. Шлях до Чіуауа пролягає через північну околицю пустелі Мапімі, нам же довелося відхилитися на південь, де небезпека могла бути значно більша, ніж ми собі уявляли. До невеселих роздумів додавалася втома, протистояти якій не могли вже навіть команчі. Відколи ми разом із ними виїхали від сеньйора Атанасіо, то мчали безперестанку, підганяючи змучених коней. В індіанців скінчилося сушене м’ясо, основна їхня їжа, наші запаси харчів, подаровані щедрим кабальєро, також танули на очах. Дорога помалу йшла вгору, і незабаром перед нами блиснули під полуденним сонцем голі, без жодної стеблини скелі. Ми буквально протискалися вузькими проходами між розжареним камінням і прірвами, спека там була ще більшою, ніж у пустелі. Коні йшли все повільніше. Сліди показували, що й головний загін команчів там сповільнив рух. У небі прямо над нами кружляли хижі птахи, сподіваючись на поживу. Нарешті, після чергового повороту, ми помітили темну смужку лісу на обрії. Коні, немов відчувши, що пустеля незабаром закінчиться, побігли бадьоріше.

Обличчя Вірної Смерті осяяла посмішка, і він сказав:

— Ось тепер я здогадуюсь, куди ми прямуємо. Здається, ми вийшли до Ріо-Сабінас, яка витікає з Мапімі. Якщо команчі підуть за течією річки, наша подорож перетвориться на заміську прогулянку: буде вода, трава і дичина, а на цьому можна протриматися навіть у цих забутих Богом місцях. Треба пришпорити коней, незабаром вони нарешті зможуть відпочити.

Сліди повернули на схід, ми в’їхали у вузьку ущелину і, оминувши її, побачили зелену долину, через яку протікав струмок. Знавіснілі від спраги коні закусили вудила й помчали до води, навіть команчі не могли впоратися з тваринами і покірно тряслися в сідлах, відпустивши повіддя.

Коли і люди, і коні вгамували спрагу, ми знову рушили в дорогу. Незабаром струмок упадав у невелику річечку, наш загін повернув угору за течією й опинився в тісному каньйоні з прямовисними скелями, з яких подекуди стирчали кущі. Вдалині виднілася прерія, і її зелень тішила наші натомлені сліпучим сонцем очі.

Стало сутеніти, час було шукати місце для ночівлі. Ватажок команчів захотів проїхати ще трохи вперед, аж поки ми не побачимо дерева, ми поїхали услід за ним. Наші коні спотикалися від утоми об каміння на дорозі. Вже майже в повній темряві ми під’їхали до узлісся, коли раптом пролунав грізний окрик мовою команчів. Ватажок щось весело відповів, потім наказав нам зупинитися і, взявши з собою Вірну Смерть, поскакав на голос. Через кілька хвилин вестмен повернувся і сказав:

— Нарешті ми їх наздогнали. Тут неподалік команчі поставили табір. Судячи з усього, ми мали б зустрітися з ними тільки завтра, але червоношкірі, побоюючись появи ворога, вирішили зупинитися і вислати розвідників. Розвідники ще не повернулися. Їдьте за мною, зараз ми побачимо багаття команчів.

— Дивно. Я думав, що червоношкірі не розпалюють багаття у поході, — здивувався я.

— Стіни ущелини приховують вогонь від чужих очей, до того ж команчі послали вперед розвідників, а тому цілком певні, що їм нема чого і нема кого боятися.

Справді, біля виходу з каньйону горіло близько десятка багать. Навколо них безтурботно сиділи червоношкірі воїни, мабуть, почувалися в безпеці.

Червоношкірих команчів, із якими ми приїхали, відразу пропустили в табір, а нам наказали зупинитися й чекати. Через якийсь час з’явився посланець і провів нас до багаття, біля якого