В океані - Микола Миколайович Панов

«Пінгвін» гойдався недалеко на хвилях. Трос, що з'єднував його з «Прончищевим», ішов провисаючою частиною в глиб океану.

— Якір чистий! — крикнув Агєєв у мегафон на місток.

— Якір чистий! — доповів старший помічник капітанові Потапову.

— Стоп шпиль! — скомандував старший помічник.

Караван рушив у бік шхер. Пропливали мимо похмурі обриси острова Скумкам.

Агєєв не поспішаючи йшов на корму.

Відчинилися двері палубної надбудови. Звідти нетвердо ступив, сперся на поручні схудлий Фролов, біліючи забинтованою головою.

— Зараз же поверніться! — суворо сказала Ракитіна, вийшовши вслід за ним на палубу.

— Та я, Танечко, тільки на хвилинку. Вітру морського понюхати. Сил немає більше киснути в каюті!

Фролов глибоко дихав, жадібно дивився в океанську далечінь.

— Дайте хоч прочитати, що там з доку пишуть…

— Якщо зараз же не повернешся в каюту, — чесне ленінське, напишу рапорт капітанові і більш коло тебе не ходитиму. Користуєшся тим, що лікар вийшов, — сказала Таня.

Її очі так виразно блиснули, що Фролов покірно повернувся до дверей.

— Та я тільки б ще півхвилинки…

— Побалакай у мене! — обірвала Таня, притримуючи двері. Фролов попрямував у коридор. Він і справді почував себе ще дуже кволим…

Таня зупинилася біля поручнів. Постояла, обернулася до дверей, побачила Агєєва, що затримався недалеко.

— Сергію Микитовичу! — радісно вигукнула Таня.

Вона поривчасто ступнула до нього. І мічман, увесь засяявши, простяг обидві руки, ввібрав у свої долоні її легкі, гарячі пальці.

— А я й не знала, що ви тепер з нами… Чого ж не зайшли, не провідали? — говорила Таня з усмішкою, обережно вивільняючи руку.

— Не встиг, Тетяно Петрівно, — теж усміхався Агєєв. — Та я тепер часто до вас навідуватимуся. Ще, може, набриднути встигну, заважатиму вам Дімку Фролова лікувати.

Він жартував — увесь під владою радості, що охопила його, але Таня спалахнула, сердито зсунула брови.

— Набрид мені цей ваш Дімка. Неслухняний, базікало. Ходиш, ходиш коло нього, а він ось вирветься, і все лікування йде нанівець.

— Ні, Фролов хлопець хороший, душевний… — продовжував мічман жартівливо, але раптом осікся — щось вразило його в Таниному розпаленому обличчі. — Він і справді людина хороша, — серйозно, тихо сказав мічман. — Якщо, Тетяно Петрівно, до серця він вам… Сергій Микитович замовк, внутрішньо весь, напружився. Так напружувався на фронті, в бою, коли бувало піднімався з укриття, знаючи: наступної миті, може, вдарить тебе смертельна куля.

— Я таких, як він, базікал, хвальків ненавиджу, — гаряче, пристрасно сказала Таня. — Чому він завжди нісенітниці плете? Чому він нестерпний такий, нескромний? Не такий, як деякі інші…

Агєєв слухав, опустивши очі.

— Подвигами своїми на Півночі хвастається раз у раз. І в базі, коли мене пройтися запрошував, показав на пам'ятник морякам-гангутцям і каже: «А я ж теж гангутець, на Ханко воював. Мені з бойовими друзями ще не такий пам'ятник поставлять…» Ну навіщо, навіщо так про себе казати?..

— Значить, ви пам'ятник цей бачили? — майже мимоволі вимовив мічман.

— Бачила… — вона відверто глянула в його потемніле обличчя. — Сергію Микитовичу, що з вами?

— А того вечора, коли я в бібліотеці вас не застав, ви біля пам'ятника цього не проходили?

Вона мовчала, тільки обличчя її зблідло. Він мовчав теж, потім сказав роздільно, не відводячи очей:

— Татусь мій, Тетяно Петрівно, при нагоді бувало прислів'я одне згадував: «З брехнею світ пройдеш, а назад не повернешся».

— З брехнею? — повторила вона. І раптом якийсь болісний вираз з'явився на Таниному обличчі, затремтіли губи, безпомічно і водночас гордовито скосилися очі.

Вона смикнула ручку дверей, не сказавши більше й слова, — зникла в надбудові.

Мічман пройшов на корму, де рівномірно спліскувалися, трохи натягнувшись, два стальних троси в білому кипінні забортної піни.

Знову охоплювали його звичні похідні відчуття: тремтіння і похитування палуби, безупинний свист вітру. Але де той глибокий спокій, та радість заслуженого відпочинку, які звичайно наставали після успішно закінченої роботи?

Несподівано серце його забилося ривками.

— Сергію Микитовичу, — почувся звідкись здалека задушевний тихий Танин голос.

Вирішив не оглядатися, потім озирнувся. Ні, це тільки вчулося йому. Він стояв і стояв, дивлячись на вируючий слід криголамних гвинтів.

Знав — не можна весь час отак стояти. Треба, нарешті, зважитися. Піти до Андросова, доповісти про свої дивовижні підозріння. А ноги наче приросли до палуби. Та ось він зітхнув, рішуче пішов по шкафуту. Похмуро дивились очі Агєєва з жорсткого, ніби відлитого з темної міді обличчя.

— Заходьте, — сказав Андросов, озиваючись на стриманий стук.

Агєєв увійшов, мовчки попрямував до столу, за яким, схилившись над паперами, сидів Андросов. Юхим Овдійович підвів голову, чекав.

Дозвольте доповісти. Поговорити мені треба «в одній особливій справі.

Голос Агєєва звучав приглушено, важко.

— Сідайте, Сергію Микитовичу, — сказав утомлено Андросов. — Викладайте вашу особливу справу.

— Це про Ракитіну Тетяну Петрівну, — мічман запнувся, не по-звичайному, важко опустився на диванчик. Темний рум'янець почав заливати обличчя і шию Агєєва, різко виділяючи смужку білого комірця. Сплелися, стислися широкі пальці обвітрених рук. Андросов чекав мовчки.

— Зайшла у нас з нею якось у плаванні розмова про пам'ятник героям Гангута. Про той, що, пам'ятаєте, в базі стоїть, на шляху в старе місто? Мабуть, бачили ви його?

— Бачив, звичайно, — сказав здивовано Андросов.

— А ось вона сказала мені, що не бачила, — в тій частині міста нібито не була. А от зараз ненароком прохопилася словом, виходить, бачила пам'ятник цей…

Наче збираючись із силами, мічман замовк,