Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
— Отакий собі собака. Навчений.
— Хто він?
— Як трапиться нагода, покажу. А так говорити — базаринку провадити. Потаємний чоловік. Такі завжди потрібні. Та годі… Ну, а раптом біда станеться — тебе замість мене схоплять. Почнуть мордувати, а ти й викажеш. І на тобі гріх, і людині добрій погибель. А так не знаєш — то й не знаєш. Зрозумів?
— Зрозумів, брате Лавре, — відповів я йому. — Але скажи мені — чому кульгавий не поліз до млина, коли нас із тобою тут не було?
— Бо він на Щедрий вечір побіг до заїзду з львівськими римо-католиками грати. Боярин йому два крижацькі шилінги подарував. Ми з боярином повернулися, а він ще день по пшиках волочився. Його хвойда мені сказала, що цього разу він хоч і вщент програвся, але за якісь гаразди приніс їй рукавички мережені, а собі вовчу шапку… Та ще й образилась, аж бурякова стала, як я її відтрутив. Я саме від господина Сергія йду вранці. І що то за диво — ніхто з ліпших, із можновладців справжніх, по ночах не може чи не любить спати. Чого б це? От і дон Педро Шалений, король гішпанський, теж по ночах шастав… То оце я й кажу, що йду рано-вранці, як засіріло, до млина. А мене перестріває з відром молодиця. Просить піднести… Підніс, а вона почала до мене моститись…
Того, що такі слова сказав Лавр своєму братові, Книжник нікому не говорив. І ось що сказав Лавр на кінець розмови:
— Не знав, що ти з нею блудив. Міг би мені натякнути. Я б її якось лагідніше спекався… Ой, брате-любомудре, милий книгочтію! Як ми один перед одним будемо критись та хитрувати, то обоє на шибениці затанцюємо!
Що було на те відповісти? Виходила Лаврова правда, а Книжникова мовчазна брехня. Після того він займався своїми справами — то алхимницьке золото варив, то бігав до боярина та співав і грав йому по ночах.
Кожного разу повертався з добрим наїдком і вином. Кілька разів, як кульгавий вирушав до міста, молодиця стукотіла підборами до млинових воріт. Хоча знала, що я сиджу, тобто Лавр сидить, у цей час з боярином при столі. Наче вона знала від когось, що я при свічках списую книгу…
(Книжник не казав, що, коли брат його Лавр спілкувався з боярином, він не писав «Одкровення», а, прочитавши покаянну молитву і відчуваючи докори сумління й сором, брався вирізати королів, лицарів і прекрасних дам на липових тоненьких дощечках. А коли розпрацювався, то вже докорів не було, а лише замилування в своїм дійстві).
Коли Лавр кілька разів кудись подавався, бувало, що й на тиждень, то зразу ж на хуторі з’являвся хтось із хлопів боярина Сергія. І привозив на коневі чи приносив за спиною якесь підношення. А після ночі на снігу, якщо був пухкий, з’являлись сліди здоровенних собачих лап і розбитих коров’ячих ратиць.
Книжник мовив про це Лаврові.
— Помітив? Хлопи приходять, щоб боярина порадувати своїм послушанням. А потім із кульгавим випити меду. Він тоді не потикається з істобки, коли його пригощають. А сліди ратиць — щоб ніхто носа не сунув на млин. Навіть боярин без мене, тобто без тебе. Зрозумів?
— Та наче второпав.
Те, що Лавр говорив правду, кілька разів підтвердилося. То кульгавий біля бояринового пакілля падав на рівному місці. То в його жінки якась сила вибивала з рук цебро з водою, коли вона йшла до істобки не битою стежкою, а навпростець. І ще сталася пригода в дубках. Неподалік від млина росли густі тернини та дубки. Добре місце для споглядання за млином. І от одного разу вранці, ще сонце не витнулось, звідтіля долинув крик.
— Як почув я крики від дубочків, то зразу загасив свічку, бо вже сидів при праці. До одного віконця, до другого віконця — не видно звідтіля. Тоді ледь зміг відхилити заволоку над запічком — і бачу чудасію. Спочатку мені здалося, що то ведмідь на гілках гойдається. Але придивився — бачу: догори ногами висить на дубку людина. Одна нога застрягла в розвилиці дерева, другою дригає. А руками метляє на всі боки, хапається за гілля. Тільки вхопиться, підтягнеться, як воно вислизає чи обламується і знов зависає вниз головою. З лайки та хрипкого голосу я впізнав — кульгавий. Ну, я почекав, поки він добре змучився в своєму шарпанні й перестав кликати свою молодицю. Тоді вийшов з хати, зачинив двері і подався визволяти кульгавого.
Коли я поміг йому звільнитись із чудернацької пастки, він не подякував, тільки люто прохарчав:
— Чого зразу не вийшов, як кликав? Злякався?
— Чого лякатись? Солодкий сон додивлявся!
— Та в тебе ж свічка горіла!
— Та бач — запалив свічку і знов закуняв.
— Ага, — відказав кульгавий і більше нічого не говорив. Кульгаючи на обидві ноги, потьопав до своєї істобки. Я теж повернувся до праці, але не міг довго заспокоїтись — пальці від напруги тремтіли. Якби зразу сів до письма, то цілу сторінку зіпсував би! Тому заходився поратись із наїдком біля печі. І, поки камешився в хаті, з істобки лунали крики та зойки. То кульгавий вчив свою молодицю, що треба прислухатися краще, щоб чути, як чоловік гукає.
Ось і Йордан підійшов. І, хоч спокуси та підступи диявола і слабкість духу заважали мені, все
