Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

— Ну, Гагік, а що ж було далі? Що?..

— А далі… Вачаган, врятувавши на деякий час від сокири своїх «помічників», усе підбадьорював їх; «Будьте стійкими, і для нас які-небудь двері відчиняться, не залишимось же ми навіки в Барсовій ущелині!»

Товариші посміхались, а Гагік, завзято працюючи над кошиком, вів далі все в тому жартівливому тоні:

— Коли парча була готова, ось як зараз мій кошик — Ашот, давай-но глину, почнемо ліпити, як це робили наші предки, — прийшов головний жрець, подивився та так і лишився з відкритим ротом… «За цю парчу в двісті разів більше золота дадуть, ніж вона сама важить, — каже йому Вачаган. — Тільки не кожен зможе таку ціну дати. Крім цариці Анаїт, ніхто не наважиться з такої дорогої парчі плаття надіти…»

А в цей час цариця Анаїт сиділа на своєму троні й сумувала за чоловіком, як наші батьки сумують зараз за нами. «Чого це так довго нема Вачагана?», «Куди пропав наш Гагік?..»

Приходить тут в царські палати якийсь купець і каже, що в нього рідкісний товар для цариці.

Приводять до неї купця. Розкриває він свій сундук і виймає виткану Вачаганом розкішну парчу. Серце в Анаїт забилось так, що мало з грудей не вискочить… Ну, понесли б зараз оцього кошика в село — хіба зразу не впізнали б, що це робота Гагіка! Смієтесь?.. Асо, розгреби-но вогонь, поставимо мій витвір в середину… Пильно придивляється Анаїт до парчі, коли бачить на ній майстерно виткані знайомі їй квіти-літери. І вона прочитала: «Незрівнянна моя Анаїт, я потрапив у жахливе пекло. Той, хто принесе тобі парчу, — один з наглядачів цього пекла. Якщо скоро не прийдеш на допомогу, загину я і сотні наших ні в чому не винних людей. Твій Вачаган».

Прочитала Анаїт усе це і, приховавши своє хвилювання, сказала купцеві: «Ти мені справді надзвичайну парчу приніс. Зараз я добре заплачу тобі за неї…» і вона зробила знак своїм придворним, а ті схопили купця, зв'язали його і замкнули в темницю.

Затрубили в труби, відчинились міські ворота, і виступило з них військо. Попереду на вогненному коні скакала сама Анаїт у золотих латах.

Про що ж тут розповідати? Всіх лютих жерців схопили, примусили відімкнути двері підземелля. І вийшов з них цар Вачаган — так, як ми скоро звідси вийдемо, — і вивів з собою сотні невинних людей… — Зрозуміли тепер, чого варте ремесло? — закінчив свою, розповідь Гагік. — А втім, поки я своїми золотими руками не нароблю глиняних мисок та горщиків і ми не зваримо в них бозбаш[22], ви все одно не оціните мого ремесла. — Гагік підвівся і вийшов з печери, щоб принести хмизу.

Казка піднесла настрій мандрівників. Очевидно, й справді настане день, коли вони, як і Вачаган, вийдуть із свого пекла…

А Гагік, натхненний історією царевича-майстра, з особливою гордістю вийняв із вогню витвір свого мистецтва — глиняний горщик. Та помітив хлопець у ньому тріщини, і нош в нього підкосились.

— Еге, він лопається… — І від радісного настрою в Гагіка не лишилося й сліду.

— Ну, зразу видно, що робота Гагіка! — посміхнувся Ашот.

— Ти ставиш горщик у вогонь ще мокрим, — підвівшись на своєму ложі, сказав Саркіс. — Звичайно, глина потріскається. Хіба ти не бачив, як у колгоспній гончарні роблять караси? Їх зліплять, потім підсушать на сонці і тільки після цього випалюють.

— Добре тобі казати, а де я серед ночі сонце візьму? Зараз чай потрібен… — І Гагік, роздумуючи, почухав потилицю. — Гаразд, уповільнимо темпи виробництва, — вирішив він і, замазавши глиною тріщини на горшку, поставив його біля вогнища. — Хай підсихає, а тобі, Шушик-джан, доведеться почекати…

Врахувавши досвід сушіння глиняного посуду, Гагік уже не поспішав. І справді, тепер горщики вдавалися кращими!

— Ну, я побіжу по ліки… Всесильні ліки!.. — Гагік підвівся і не дуже впевнено підійшов до виходу з печери. Ставши на порозі, він з острахом вдивлявся в похмурі обриси скель. У цю хвилину хлопець шкодував, що в нього серце не таке хоробре, як в Ашота. Вдень недалеко від печери він помітив кущі малини. З її коріння пастухи й мисливці настоюють смачний і цілющий чай. Але то ж було вдень, а тепер стемніло…

Гагік ступив кілька кроків у пітьму, але попереду зашелестіло, і він хутенько повернувся назад.

— Я знайшов кущі малини, Асо, тільки жаль, що в мене не було ножа. Піди, будь ласка, наріж корінців — це добрі ліки від простуди… А яка ніч, Ашот! Серце говорить мені: піди піднімись на вершини, знайди там куріпок, що сплять, і перелови їх одну по одній…

— І не думай іти, — серйозно стурбувалася Шушик.

— Якщо дозволите, зараз же піду… Що? Не йти? Чому ж не йти? Ага, справді, мені ж треба випалювати горщики… Асо, здається, я тебе просив. про щось?..

Асо охоче погодився виконати прохання Гагіка, аби чимось допомогти Шушик. Взявши з вогнища головешку, він вибіг з печери.

Хвора Шушик знову просила напитися, облизуючи сухі губи.

— Зараз, зараз, Шушик-джан. Я такий чай приготую, що миттю все пройде, — заспокоював її Гагік, виймаючи з вогню горщик і уважно розглядаючи свій виріб. Це була дуже крива й кособока посудина, яку виробляли, мабуть, тільки первісні люди, що ходили в звірячих шкурах.

— Форма не має значення, моя дорога, важливий зміст, — сказав Гагік, обертаючи в руках горщик. — Зараз я в цій неоковирній посудині заварю такий чай, що тебе від нього не відтягнеш. А розвидниться — зловлю куріпку і зварю супу…