Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян
Ніхто більше й слова не промовив. Асо мовчки нарізав гілля й зробив щось на зразок нош. На них поклали Саркіса і вчотирьох понесли до підніжжя Куріпчиної скелі.
— Дуже болить?.. — лагідно питала Шушик дорогою.
Саркіс посміхнувся. Болить, звичайно, але хіба є для людини кращі ліки, ніж співчуття товариша?..
Розділ сьомий
Про те, як, не спитавши, чи є в Барсовій ущелині лікар, прийшла хвороба
Дивним керівником виявився Асо — нікому ніяких наказів! Побачивши, наприклад, що Шушик зблідла і ледве стоїть на ногах, він мовчки пішов під старий горіх і приніс стільки сухого листя, що дівчина майже вся потонула в ньому.
— Нам ще багато такого листя треба, — сказав він ніби до самого себе і, глянувши на сонце, почухав потилицю. — Чи встигнемо нанести?
— Нащо? — запитав Гагік, який з цікавістю стежив за вчинками пастуха.
— Нащо? Вхід треба менший зробити, інакше хворі не витримають.
— У нас один хворий.
— Ні, Шушик теж захворіла, — тихо й сумно сказав Асо. — Глини в нас нема, то я хочу стіни прокладати листям. Це не міцно, але щілини й вхід заткнемо. Тепліше буде.
Хоч новий керівник нікому не давав доручень, проте коли він, зав’язавши рукава в сорочці, зробив з неї щось на зразок мішка і пішов до старого горіха по листя, Ашот і Гагік рушили слідом за ним.
Незабаром хлопці заготовили «будівельний матеріал» і почали споруджувати стіни. Вони укладали на порозі печери плоске каміння в ряд, шириною з півметра, прокладали листям, а зверху клали другий ряд каміння.
Коли стіна була висотою з метр, Асо приміряв до неї два паралельні дрючки і, витираючи піт, сказав, ні до кого не звертаючись:
— А тепер треба почати таку ж стіну з другого боку. Між стінами залишиться вузький прохід. Оце й будуть наші двері…
Під скелею, біля печери, було багато каміння, і робота посувалася швидко. Ашот працював мовчки, зосереджено. Гагік скоса поглядав на нього й посміхався. «Дуже ображений!..» — думав він. Але те, що Ашот був «дуже ображений», допомагало справі. Цілком віддавшись роботі, він тягав і складав таке каміння, яке Гагік навряд чи зрушив би з місця…
Коли обидві стіни досягли висоти метра, Асо знову взяв два дрючки й поклав їх зверху, як перекладки, — одну біля одної. Тепер його намір зрозуміли й інші: залишилось укласти каміння ще зверху на перекладках, і двері будуть такі, що в них, нагнувшись, зможе пройти людина.
Гагік щиро радів, дивлячись, як посувається робота, але разом з тим шкодував, що поруч з ним нема нікого, кому б можна було нишком підморгнути: «Бачив, мовляв, яким діловим виявився мій кандидат?»
Стіну хлопці добудували пізно, при світлі вогнища. Вона була не дуже міцна, але товста і не пропускала вітру.
Після того як усі влаштувалися на новому місці, Асо покликав Бойнаха і разом з ним рушив у дубняк.
— Куди, Асо?.. — крикнув йому Гагік.
— По дрова…
— Оце керівник! Нічого не скаже!.. Про те, що тобі треба робити, догадуйся сам…
І Ашот з Гагіком вирішили теж піти. Але хлопці попрямували не в дубняк, а до злополучної печери, з якої їх нещодавно викинув потік. Тут вони знайшли трохи палива, винесеного водою в чагарник.
Коли Ашот і Гагік повернулися назад, Шушик уже спала, а Асо біля вогнища колупався дерев’яним шилом у своєму рваному черевику.
Сон Шушик був неспокійний, щоки її палали: у дівчини був сильний жар. Хвора прокинулась і попросила пити. Але чим її напоїш?
— Добре було б дати чаю… — похмуро сказав Ашот.
— А посуд?..
— Посуд виготовити можна, — підвів голову Саркіс. — Ми ж вивчали в школі про первісних людей, як вони виліплювали…
— З глини?.. А де ж у цих скелях глина? — сердився Ашот.
— А це хіба не глина? — ледве підвівшись, показав Саркіс на рудий камінь, що лежав біля вогнища.
Товариші мало зрозуміли його, і хлопець, соромлячись, ніяково, навіть похмуро почав пояснювати. Він вперше за цей час пропонував щось своє, намагався допомогти колективу.
— Хіба не видно, що ці руді скелі вапнякові? Вапняк утворюється в морі. Тут теж колись було море, отже, повинна бути й глина. Її наносили гірські потоки, і під вагою води та землі вона скам’яніла…
Товариші уважно слухали Саркіса. Ашот підвівся й підійшов до стіни.
— Так, це вапняк, — ствердив він, оглянувши камінь. — Але ж нам потрібна глина…
— А якщо його покласти в воду, розкисне? — чи то жартома, чи серйозно запитав Гагік.
— Розкисне, — трохи пожвавішав Саркіс і, щоб не викликати глузувань, додав: — Протягом століть, звичайно, розкисне… Тут, у горах, у вологих місцях може бути таке ж каміння, але вже перетворене мільйони років тому в глину. — І Саркіс знесилено відкинувся на сухе листя.
— Ого! — вдарив себе по лобі Гагік. — Ця диявольська вода протягом століть витікала з печери!.. Ходімо, хлопці, там під очеретом, мабуть, е глина!..
Хлопці взяли головешку з вогню і в супроводі Бойнаха пішли до верб. У темряві вони виривали з корінням очерет, задубілими пальцями розминали вологу землю, але
