Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян
З вереском скотився Бойнах зі скелі і зник серед кам’яного громаддя. А підбитий Асо орел, зачепившись за гострий виступ, повис на такій висоті, звідки його могла б зняти хіба що крилата істота…
— Ой Бойнах-джан, ой братику мій!.. — в розпачі закричав Асо і стрімголов кинувся вниз.
Бойнах сидів під скелею на м’якому листі і, поглядаючи добрими очима на хазяїна, метляв хвостом.
Асо уважно оглянув собаку, помацав його, змусив стати на ноги і походити. Все, здається, обійшлося — кістки цілі. Тільки на спині виразно виднілися кров’яні рани від пазурів грифа.
— О Бойнах-джан, і ти потрапив у число наших хворих… Ну, що ж мені з тобою робити, чим мені тебе лікувати, чим годувати?.. — обнімаючи собаку, мало не плакав Асо.
Радість перспективи, що недавно відкрилась перед Асо, знову затьмарилась. Хлопець підвів голову й глянув на протилежний схил. Там, на білосніжному тлі, вимальовувались дві темні постаті. Асо здалеку бачив, що його товариші час од часу ніби присідають і шукають когось очима. Чи не його? Чи не на його обід вони сподіваються? А Шушик? Вона теж чекає супу. Всі хочуть їсти, а він так підвів…
Асо знову подивився на урвище, де лежав орел. Як же його дістати звідти?.. Хлопець почав кидати в птаха камінням, та воно не досягало своєї мети. І раптом знову почувся шелест крил. Це повернувся старий орел. Він сів край урвища і дзьобом почав ворушити товариша, намагаючись примусити його злетіти в ясну блакить неба. Той не відповідав на заклики. Старий гриф сумно кричав над убитим, наче оплакував тяжку втрату. Від цього відчайдушного крику птаха аж сумно стало на серці Асо. «Ой, як недобре я зробив!.. — подумав хлопець, пригадавши слова свого батька про те, що великий гріх вбивати живі створіння».
Розділ десятий
Про те, що іноді заради товариша слід пожертвувати найдорожчим
Опівдні Ашот і Гагік, виснажені й голодні, повернулися з стежки. Вони ледве доплентались до печери і впали перед самим входом. На гіркому досвіді хлопці переконалися, що голодний шлунок поганий помічник у роботі.
Ласкаво, мов ніжна мати, гріло сонце. Якби можна було лежати отак під його промінням, забувши про все на світі, навіть про голод… «Чи не приніс ти чого попоїсти?» — питали сумні погляди хлопців, коли перед ними з’явився Асо. Але тон винувато опустив голову і мовчав. Йому хотілося розповісти про все, що з ним було сьогодні, сказати що він зараз піде й пошукає яких-небудь ягід. Та навіщо обіцяти, коли в нього немає сили зрушити з місця.
— Бойнах навряд чи виживе, — тільки й зміг сказати пастух приглушеним голосом і коротенько розповів про те, що сталося.
Ашот замислився і потім, оглянувшись навколо, тоном змовника прошепотів:
— Нічого не зробиш — доведеться його прибити і…
Очі Асо наповнилися слізьми.
— Як я житиму без нього?.. — плакав пастух.
Всі замовкли: знали, який дорогий Бойнах для Асо. Але іншого виходу, здавалось, не було.
— Не тільки їжа потрібна для Шушик, — зауважив Ашот. — Якщо ми добре не укутаємо її, вона не виживе… Треба здерти шкуру (він не згадав чию), вивернути її і надіти на Шушик, як це роблять полярні жителі.
Асо відчував себе між двох вогнів. Нарешті, знесилившись у цій боротьбі, хлопець сказав приглушеним голосом:
— Добре, я піду, щоб не чути і не бачити…
Хитаючись, він пішов за скелю і впав обличчям на купу сухого листя.
— Бойнах-джан, Бойнах-брат, я не винен… — радаючи, говорив бідолашний Асо.
Ашот поволі спускався по скелях вниз. Мовчки ступав за ним Гагік. Ніколи в житті хлопець не був ще таким серйозним і сумним. Він вів Бойнаха на саморобному поводку.
Покірно йшов за хлопцями поранений Бойнах. Собака нічого не міг підозрівати, хоч на поводку його ніколи раніше не водили.
За скелями зупинились. Хлопці відводили погляд, коли собака дивився їм у вічі. «Навіщо ви привели мене сюди?» — здавалось, запитували розумні очі тварини.
— Що ж тепер робити? — пошепки запитав Гагік.
— А хіба мені доводилось?.. Стривай, давай прив’яжемо його до дерева.
Зв’язавши свої пояси докупи, хлопці прип’яли Бойнаха до стовбура високої ялини. Собака, нарешті, зрозумів їх намір. Він жалібно заскімлив і почав лизати Ашотові руки. Хлопець знітився.
— Принеси вогню! — несподівано наказав він Гагіку.
Той слухняно побіг у печеру.
— Що ви робите? Де ви там вештаєтесь? — спитала Шушик і застогнала.
— Зараз… Добуваємо їжу…
Він вихопив з вогню головешку і хутенько побіг до товариша. Минаючи Асо, Гагік прочитав в його очах подив, але відвернувся і мовчки поспішив далі.
Ашот нетерпляче ждав Гагіка. Він зняв сорочку, накинув на голе тіло куртку, а від сорочки одірвав рукав і, коли Гагік приніс вогонь, підпалив його. Собака, здавалося, з великим інтересом стежив за Ашотом. Не менш здивований був і Гагік. А втім, Гагік знав, що питати Ашота не варто: все одно не скаже…
Коли рукав сорочки Ашота
