Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Гагік швиденько вийняв із сумки Шушик зошита, вирвав з нього аркуш і розідрав на клаптики.

Ашот з презирливою посмішкою стежив за товаришем, і в його великих очах світилося здивування: як це трапилось, що жартівник Гагік міг стати таким серйозним, злим і рішучим. «У нього, очевидно, якісь давні образи на мене», — подумав Ашот і почав пригадувати, коли і яке зло він міг заподіяти Гагікові. «Може, він заздрить, що я старший? Так, звичайно! Сам хоче стати старшим… Станеш ти, як же!..» — І Ашот злісно розсміявся.

— Ти чого смієшся? Думаєш, жартую?.. — все більше розпалювався Гагік. — Ось твій білет! У ньому п’ять імен. Чотири закресли, одне залиш. Потім складеш вчетверо, віднесеш і кинеш за той камінь. «Неприємно вийшло», — думав Асо, але скромність не дозволила йому втрутитися в суперечку з цими хлопцями.

Саркіс мовчав, хоч, видно, теж не заперечував проти переобрання Ашота. Шушик сиділа, глибоко замислившись. Та ось, про щось згадавши, вона різко сказала:

— Добре, дай і мені білет і олівець… Зараз усе з’ясується…

Слова Шушик викликали в Ашота приховану радість. «Адже не може бути сумніву, що вона за нього. Щодо Саркіса, то йому він зробив стільки добра!.. Було б просто чорною невдячністю голосувати проти свого визволителя! І Асо, звичайно, мій. А якщо так, то чотири голоси будуть разом з моїм! А Гагік залишиться один;..»

— Ну чого ж ви всі відвертаєтесь? Сміливості не вистачає? — звернувся він до Гагіка. — Дивись, Гагік! Я на твоїх очах викреслюю твоє ім’я… Ось тобі й таємне голосування!..

— Ні, братику! Нехай ми боягузи, але голосуватимемо таємно. Асо, дивись! Перше ім’я ти зможеш прочитати — воно твоє. Друге — Саркіса, третє…

— Це я знаю… Це… — зніяковіло пробурмотів пастух.

Гагік засміявся:

— Ну, звичайно, знаєш! Третє ім’я — Шушик.

— Так, літера «ш» починається з гачка, як у моєї ковіньки, тому я її не забуваю, — поспішив виправдатись хлопець і засміявся.

— Так, так… А закінчується кренделем, як хвіст у Бойнаха… Ну, годі жартувати! Четверте ім’я Ашота, п’яте — вашого покірного слуги…

Єдиним олівцем, що був у них, юні герої зробили помітки в білетах, склали їх вчетверо й кинули за камінь, як сказав Гагік.

— Тепер, Ашот, треба обрати лічильну комісію, — запропонував Гагік. — Оскільки я й ти, як то кажуть, зацікавлені сторони, хай лічать вони…

— Добре, — сказала Шушик, — полічимо ми з Саркісом.

— А Асо?

— Ну, він тільки своє та моє ім’я прочитає, а ваші поки що не розрізняє одне від одного, — засміялась дівчина.

Тепер вона теж раділа перевиборам. Дуже цікаву річ придумав цей Гагік! І вона побігла по білети. Повернувшись, дівчина нагнулась до Саркіса, щось прошепотіла йому, і вони почали підраховувати голоси.

— Асо… — шепотіла Шушик. — Загинай пальці, Саркіс. Загнув один? Ще «Асо», ще… Ой, три! — радісно здивована, скрикнула дівчина, але так тихо, щоб не почули товариші, які вдавали, ніби чимось зайняті. А насправді вони, наставивши вуха, напружено вслухались у шепіт, що долинав з кутка.

Нарешті Шушик встала й підійшла з білетами до товаришів. Вигляд у неї був урочистий, обличчя сяяло від задоволення. В блакитних очах дівчини світились теплі вогники, але разом з тим очі ховали легеньке глузування. «Пройшов!» — з впевненою гордістю подумав Ашот і тут же засміявся: «Радію так, ніби могло бути інакше!» Він зверхньо оглянув товаришів, йому кортіло швидше стати свідком власної перемоги.

А Шушик навмисне зволікала.

— Знаєте, що вийшло? — сказала вона, ледве стримуючи радість. — Дивно все сталося… Хоч, мабуть, не так дивно, як просто добре… Найбільше голосів дістав Асо. Тепер наш старший — Асо…

І Шушик пильно глянула на товаришів: яке враження справили на них її слова?

Саркіс тихо посміхався. Він, очевидно, був цілком задоволений. В чорних очах Гагіка блищали глузливі іскорки. Він святкував перемогу. Асо ахнув і почервонів по самісінькі вуха. Щоб приховати свою ніяковість, він одвернувся до Бойнаха. А Ашот просто скам’янів. Спершу він не повірив почутому.

— Як? Ви не помилились, коли рахували? — вигукнув він здивовано.

— Ні, ми підрахували правильно… Ось, глянь. Саркіс має один голос «за», чотири «проти», Шушик — п’ять «проти», — вона добродушно посміхнулась, — Гагік — п’ять «проти», Асо — два «проти» — із них один, я думаю, він сам. А Ашот… один «за» і чотири «проти», — ледве вимовила Шушик і легко зітхнула, ніби скинула з плечей важку ношу.

Ашот був вражений. Удар приголомшив його своєю несподіваністю. Оце маєш! А він вважав себе кращим ватажком, ніж Камо. Та й це ще не все. Ось Гагік повернувся до нього і, наче нічого не сталося, спокійно сказав:

— Ти мене не пожалів, Ашот, — (слово «боягуз» усе ще пекло йому серце), — а ми тебе жаліємо і тому не кажемо, хто ж цей один, що не наважився закреслити твоє ім’я…

Ашот зблід. Цей удар був ще важчий. Всі опустили голови, щоб не бачити розгубленості свого ватажка. Добре його жаліє Гагік!.. Хіба може бути прозоріший натяк?..

Асо встав і, сказавши, що йому треба вирубати гілляку для лука, пішов у кущі. «Керівник!.. Який я керівник? Глузують вони, — думав хлопець. — Ой, як не гаразд вийшло». Якби знати, що ніхто не проголосує за Ашота, Асо, звісно, віддав би йому свій голос. Соромно, дуже соромно! На місці Ашота він, напевно, крізь землю провалився б.

А Гагік перейшов уже на свій звичайний тон.

— Не сердься, Ашот, — по-дружньому звернувся він до товариша. — Це буде для нас уроком. Адже й мене не обрали. А я