Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Двадцятий день життя юних героїв у Барсовій ущелині відзначився двома несподіваними подіями. Одна з них була радісна, друга — жахлива.

Вставши вранці, хлопці в першу чергу подбали про своїх хворих. У Саркіса нога перестала боліти, але самозваний костоправ заявив, що йому треба ще лежати.

З корінців ожини, що лишилися звечора, хлопці зварили чай, напоїли хворих і вийшли з печери. Шкутильгаючи, поплентався за хлопцями й Бойнах.

Вони обшукали в ожиннику всі кущі, але вільшанок не було: налякані вчора, пташки покинули свої звичні місця.

Із ожинника хлопці подалися в дубняк. Тут вони руками, ногами, зламаними гілками розворушили все сухе листя, сподіваючись знайти під ним жолуді… Але, на жаль, не знайшли нічого.

День видався сонячний, теплий. Коли б хлопці не були такі голодні, з якою радістю попрацювали б сьогодні на стежці!

Ашот і Гагік сіли під старим горіховим деревом і зажурились.

Раптом з кущів почувся голос Асо:

— Хлопці, сюди. Яблука знайшов!

Друзі підхопилися. От тобі на! Де ж та яблуня? Вони ніколи не зустрічали тут жодної дикої яблуні. Проте справді за скелею тулилася карликова яблуня, і до того ж дуже рясна! На її гілках і під стовбуром було стільки яблук, що хлопці набили ними повні кишені.

— Я піду віднесу хворим, — сказав Асо, набравши в ковпак яблук.

— Підбадьор їх, скажи, що ми пішли на стежку працювати, — крикнув навздогін Ашот і подумав: чого це вони, справді, сидять на одному місці? Чи не краще піти на стежку й розчистити хоч кілька кроків?..

Становище було відчайдушним, і хлопці добре це усвідомлювали. Цілком зрозуміло, що, голодні й знесилені, вони не зможуть працювати. Але що готує для них зима? Чи витримають вони тут довгі місяці? Ця думка мучила їх і кликала до непосильної праці…

— Ходімо, Гагік…

Ашот встав, перетнув Заячий майданчик і нехотя почав підніматись на Диявольську стежку. Він зрозумів, що затримуватись тут далі не можна. З кожним днем друзі все більше слабіють. Коли б хлопцям вдалося напружити останні сили, вони впоралися б із стежкою, можливо, за три-чотири дні!..

Асо прибіг у печеру, нагодував хворих яблуками, сказав кілька підбадьорливих слів і зібрався йти назад.

— Шушик! — крикнув він з порога. — Хлопці працюють на стежці, а я побіжу на полювання… Бойнах, ти лишайся біля вогнища.

Раніше Бойнах завжди був слухняний, але цього разу він сумно глянув на пастуха і, лащачись, поплентався за ним.

— Бойнах, ляж тут, погрійся! — ще раз наказав Асо, коли вони прийшли в дубняк. — Я зараз…

Хворій тварині сподобалося лагідне сонце. Собака ліг на сухе, тепле листя, поклав голову на лапи й заплющив очі.

Озброєний рогаткою, Асо довго блукав по дубняку, але не знайшов жодної пташки. Ті, що лишилися живими, стали обережні й поблизу печери більше не з’являлись. Повернувшись до собаки, хлопець простягнув йому на долоні кілька ягідок горобини. Бойнах понюхав, сумно глянув на них, але їсти не схотів.

— Ой Бойнах-джан! І їсти вже не хочеш?.. — з болем в серці запитав пастух. Він відчував, що собаці лишилося жити лічені дні.

А Бойнах знову заплющив очі й уткнувся мордою в лапи. Полежавши кілька хвилин, він раптом нашорошив одне вухо, витяг шию і почав вдивлятися в кущ шипшини, що ріс поблизу на скелі. Потім, напружуючи сили, підвівся й підліз до куща, поглядом запрошуючи до себе Асо. © http://kompas.co.ua

Пастух підійшов до куща, проте побачив лише каміння. Нічого, що було б варте уваги мисливця! Асо вже обернувся, збираючись піти назад, але хрипке гавкання Бойнаха зупинило його.

— Що там? Де, Бойнах-джан? Де?

Собака дивився на каміння, дивуючись, що господар його нічого не розуміє. Невеликий камінь привернув, нарешті, увагу Асо. Дивний камінь! Здавалося, ніби якась невидима рука пофарбувала його кільцями й квадратиками…

— Ой, та це ж черепаха!.. — зрадів хлопець і негайно перекинув тварину на спину, щоб вона не втекла. Потім швиденько взяв свою знахідку і побіг до товаришів.

Ашот і Гагік здалеку помітили, що пастух іде твердими, впевненими кроками. Значить, не з порожніми руками. Аж слина покотилась, так захотілося їсти.

— Ей, хлопче, ти б спочатку зварив її, а тоді приніс! — зрадів Ашот, розглядівши в руках пастуха черепаху. — О, яка велика! Земляна… Вони завжди більші, ніж водяні.

Дивлячись на Гагіка, який серйозно почав зважувати на руці черепаху, Ашот на мить задумався, а потім ніби сам до себе сказав:

— Дивно… У нас черепахи завжди в садах живуть… Що їм тут, у Барсовій ущелині, робити?

— В садах? Чому тільки в садах? — здивувався Гагік.

— Там виноград!.. Адже черепахи їдять виноград. Виходить, і тут є виноград?..

— Щоб ти скис… Виноград!.. Та тут і кавуни на деревах ростуть. Хіба ти не бачив? — в’їдливо сказав Гагік.

Але Ашот не звертав уваги на слова товариша. В голові хлопця одна за одною виникали різні думки. Якщо в цих місцях багато горобців, то тут, мабуть, жили й люди. Горобці завжди оселяються по сусідству з людьми. Коли ж тут хтось жив, то, можливо, виростив десь і сад, плодами якого харчувалися черепаха і їжак… Їжаки завжди живуть поблизу садів. І горіхове дерево, напевно, посадила людина.

Поки Ашот розмірковував над цією загадкою природи, Гагік взявся «за діло», його мало цікавили «взаємозв’язки явищ у природі», про які завжди любив поговорити Ашот! Коли вже потрапила в руки здобич — треба негайно готувати з неї обід.

— Так я віднесу черепаху до вогнища, тут нічого з нею, робити… —