Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Про те, як нашим героям довелося почати все з початку

Так, на жаль, вони змушені були починати все з початку. Сліпі сили природи позбавили їх житла, вогнища, зброї. Про розчищення Диявольської стежки поки що й говорити не доводилось. Треба спершу підшукати нову печеру і пристосувати її до житла.

За цю справу взялися Ашот і Асо. Шушик лишилася біля Саркіса, а Гагік дістав завдання добути їжу.

Ашот і Асо попрямували до Куріпчиної скелі, під якою здалеку видно було чорний вхід до Горобиної печери.

Незабаром вони дісталися до свого майбутнього житла.

— Вхід занадто широкий. Буде холодно, — сказав Ашот. — Треба знайти печеру з низьким і вузьким входом.

— Але ж коли вхід буде вузький, дим стелитиметься по самій землі; Шушик… тобто всім нам очі виїдатиме, — сказав Асо. — А з цієї дим виходитиме легше й скоріше. Вхід ми трохи закладемо камінням.

Іншим разом Ашот не погодився б, але тепер похмуро мовчав. Хлопці зайшли в печеру. Голову нахиляти не доводилось, але чим далі, тим нижчою ставала печера; стеля її поступово, утворюючи кут, спускалася до самої долівки. Недарма Асо запевняв, що в такій печері дим підніматиметься до стелі.

Коло цієї печери було набагато більше хмизу й трави, ніж біля попереднього житла. Вціліли навіть карликові ялинки на схилах скель. Ашот і Асо швидко назбирали палива, наламали густих соснових гілок і настелили їх разом з сухим листям. Повернувшись до Шушик, вони побачили, що Гагік захоплено розповідає їй щось про своє, на жаль, невдале полювання.

— Чого це в тебе, Ашот, очі так блищать? Може, добряче житло знайшли? — змінив раптом розмову Гагік, а сам подумав: «Тільки я ні в яку печеру вже не полізу серед такого ясного дня…»

Та не тільки Гагікові не хотілося лізти в «кам’яний мішок» Сонце стояло в зеніті і так гріло землю, що хотілося лягти на траву і не підводитися з неї.

— Ну, що? Ви думаєте рушати з місця? — запитав Ашот. Але побачивши, що товариші слабо реагують на його слова, звернувся до Асо: — Ходімо хоч кілька луків зробимо. Мабуть, доведеться тобі лишитися без зав’язок на трехах…

Про те, які несподіванки підстерігають тих, хто забуває про скромність

Цього сонячного дня солодка дрімота оволоділа полоненими Барсової ущелини, особливо Саркісом. Витягнувши хвору ногу до вогнища, він лежав на спині, заклавши руки під голову, втупивши погляд у блакитну глибінь неба, і мовчки переживав минуле. Часом обличчя його ставало похмурим, а часом на ньому з’являлася посмішка.

Саркіс пригадав випадок, який стався в них у селі, коли електрифікували колгоспний тік. Монтер Рубен упав з стовпа й вивихнув ногу. Рубена своєчасно не відвезли до хірурга, лише через десять днів хворого оглянув у Єревані професор і сказав, що якби хоч на два дні раніше привезли його, то можна було б врятувати ногу. А тепер пізно, уже все закам’яніло. Так і лишився Рубен кривим і ходитиме на милицях до самої смерті…

Ось від якого великого лиха врятував його, Саркіса, пастух Асо! «А хіба мало зробив Ашот?.. Адже він мене від самої смерті врятував!.. — з тим же почуттям вдячності думав Саркіс. — Тільки Ашота й Асо ціла прірва розділяє… В Асо — золоте серце. Він робить добро непомітно, і ти не соромишся, а цей… Зробить якесь добро і почне допікати тобі, виходить, наче напоказ робить… І коли Ашот висловлює свої настанови, відчувається, що він вважає, ніби має право говорити тоном добродійника, ніби ти йому зобов’язаний. А це образливо і вбиває всяке почуття відданості».

Мабуть, тому Саркіс, як не намагався, не міг полюбити Ашота. Ось і зараз. Саркіс почав прислухатися до розмови товаришів.

Ашот звелів перебиратися в Горобину печеру, а Гагік не хоче й заперечує. Та Ашот не допускає заперечень, особливо в присутності Шушик. Хіба можна заперечувати начальству, підривати його авторитет? Глузлива посмішка пробігла по стомленому обличчю Саркіса. «Ба! Як він розпалився! Мабуть, Гагік допік йому».

— Ти мов диктатор якийсь, — зауважує Гагік. — Правда, під натиском мас, — і він ткнув себе пальцем у груди, — ти трохи демократичніший, але це ще не…

— Я такий же, як і був!.. — різко перебив його Ашот.

— Ні, трохи змінився. Ти вже не говориш «зроби те», ти кажеш «зробимо»… Це добре. Але все-таки іноді ти дозволяєш собі наказувати ще й грубіянити. Перестань, братику, від цього користі не буде. Коли тобі подобається, щоб тебе слухали, то говори по-хорошому. Коли ж…

Ці «коли ж», як і вся «звинувачувальна промова» Гагіка, боляче зачіпали самолюбство Ашота. Останнім часом він справді намагався бути простішим у взаєминах з товаришами. Але зараз хлопець не стримався і різко кинув:

— Мабуть, ти хочеш сказати, що без мене ви не пропали б?..

Гагік досі говорив напівжартома. На цей раз він уже серйозним тоном заявив:

— Гаразд, Ашот… Якщо ти про себе такої високої думки, то я мушу поставити питання про заміну тебе іншим…

— Цікаво, хто може мене замінити? Боягуз Гагік чи… — Він ладен був кожного наділити яким-небудь образливим прізвиськом, але стримався.

— Гагік, досить! Ашот, прошу — тебе, припини… — втрутилася Шушик.

— Зажди, Шушик, це вже занадто!.. — розпалився Гагік. — . Ти тільки згадай: «Щоб я нарікань не чув!», «Не рюмсай!», «Роби те, що тобі наказано!..» Що це за тон? Як він розмовляє з нами? Якщо зараз не дати йому відкоша, — виросте бюрократ, та ще й деспотичний. Хочете, я вам доведу,