«Штурмфогель» без свастики - Євгеній Петрович Федоровський
Піхт ішов лісом, безцільно дивлячись на чужу, холодну землю. Під чобітьми просочувались брудні струмки. Під шинель забирався вологий вітер. Далеко-далеко, десь біля меж пам'яті, жевріла його власна, справжня весна.
Він пам'ятав її, повну світла, сонця, зелені, неба і жайворонків. Пам'ятав блискучі від довгої роботи лемеші плугів. Вони підіймали ріллю, лякаючи глянсових чорних шпаків. У балках шуміли річки, коливалися верби, і вечорами, коли холонув весняний день і тиша опускалась на села Підмосков'я, далеко линули жваві дівочі пісні.
Усе, що вмирало тією весною, давало життя новим квітам і барвам. Круговорот природи був такий же природний, як рахунок простого людського життя. Але для нього, розвідника Павла Мартинова, прожите не вимірювалось роками. Не швидкоплинність часу карбувала зморшки. Нерви, напруження в очікуванні небезпеки, в постійній, навіть уві сні, страшній роботі голови й серця вели інший лік прожитому.
Він притиснув лоба до моховитого стовбура в'яза. Дерево, налите вологою, слабо постогнувало. Де-не-де не розтав сніг. Він лежав брудними сірими шапками біля пеньків, біля куп опалого листя. Чорна гілка зачепила обличчя й зронила холодну краплю.
Піхт одірвався від в'яза й повільно пішов у темну глибину лісу, чистого, чепурного й холодного, як парк. Цей ліс не знав тих пісень, яких співав ліс його батьківщини; ця гола земля з листям, що гниє о компостах, несла в собі інші запахи. І вітер гув не тим гулом…
Москва знову далеко відсунулась од нього, і те, що він там усе ж був, здавалось неправдоподібним, хистким і примарним, як сон. Що робить зараз Володимир Миколайович Зяблов, його Директор? Звичайно, обдумує яку-небудь нову ребусну загадку, за когось турбується, когось намагається врятувати з біди. Адже таких, як Павло, в нього, мабуть, чимало. І кожен по-своєму близький йому, як доброму командирові дорогий солдат.
Що поробляє Семен Бичагін? Підучує німецькі діалекти чи стрибає з парашутом? Тренується на рації чи стріляє в ціль? Скоріше б він приїжджав сюди! Воювати удвох легше. Цікаво, що придумав Зяблов, аби влаштувати його на експериментальний аеродром Лехфельда? Звичайно, в Москві забезпечать його відповідними документами. Але яка перевірка чекає його в імперському управлінні безпеки!
Порядок цієї перевірки Піхт вивчив досконало. Розгалужені, як кінцівки спрута, установи мали свої власні методи дослідження життів і душ громадян рейху.
Кожен поступаючий на таємний завод вивчався в шести відділах — у кримінальній поліції, військовому управлінні, державній таємній поліції, розвідувальній службі за кордоном, в управлінні по виявленню світогляду ворогів і в управлінні з расових питань.
Крім того, нового працівника випробного аеродрому Лехфельда перевіряли відповідні служби абверу й контррозвідки люфтвафе…
Зейц уперто просувався по службі. Тепер, в умовах війни, коли на авіаційні заводи Аугсбурга, в тому числі і в майстерні Лехфельда, на заміну німецьких робітників, які пішли на фронт, поступало багато іноземців, його посада стала необхідна Мессершмітту.
Коли Піхт перетнув ліс і вийшов на узлісся, вже вечоріло.
Сонце не заходило, просто кругом почало темніти. Вдалині він побачив людину й пішов до неї.
— Добрий вечір, пане офіцере, — першим привітав його літній чоловік у єгерській куртці, потертих шкіряних штанях і гольфах.
— Здрастуйте, — відповів Піхт.
— Гуляєте? — підозріливо запитав чоловік.
— Як бачите… Я люблю ліс.
— О, всі люди повинні любити ліс, — менторськи промовив чоловік.
— Ви тут живете?
— Так. На фермі біля Лехфельда.
— Ви селянин?
— Що ви? — образився чоловік. — Я дорффюрер[20].
— Прошу вибачення, — промимрив Піхт і заспішив геть від цього благовидого «фюрера».
3
Відтоді як Пауль повернувся з фронту, Еріка проникливим жіночим чуттям збагнула, що він у чомусь змінився, почужів. Вона горнулась до нього всією душею, але інколи зустрічала холодне, навіть вороже до себе ставлення. Вона мучилась, страждала і врешті вирішила поговорити з ним серйозно. Пауль, думаючи про щось своє, зняв шинель і кашкета, машинально поцілував їй руку.
— Я бачу, ти знову не в настрої, Паулю? — холоднувато запитала Еріка. — Чи я стала байдужа тобі?
Пауль здивувався з її тону й заглянув їй в очі — вони швидко наповнилися слізьми. «Біляве гарне волосся, великі гарні сині очі, великі, неначе наклеєні, вії, примхливі губи — і все чуже», — подумав він, і раптом йому стало шкода дівчини: адже вона, по суті, добра, мила, вірна.
— Я не знаю, що зі мною діється, — щиро признався Піхт. — Утомився.
— Може, тато дасть тобі легшу роботу?
— Ні, Еріко, мене мучить зовсім інша втома. Ми починаємо втомлюватись од війни.
Еріка притулилась до нього щокою.
— Я бачу, Паулю, розумію…
— Нас кидають у пекло, вбивають, калічать, нам брешуть, на нас не зважають.
— Бідний мій Пауль! Я так кохаю тебе, я думаю лише про тебе, — промовила Еріка. — Фрау Шольц-Клінк, ця перша жінка рейху, писала мені, що зараз треба стати поруч з чоловіком — справжнім арійцем і народжувати більше дітей, майбутніх солдатів фатерланду. А я не хочу, щоб моїми дітьми розпоряджалися чужі люди, щоб їх мучили і вбивали на війні.
Піхт здивовано глянув на Еріку:
— Будь обережна, дитинко. Тебе можуть схопити чорти.
— Я хочу виїхати з Німеччини куди завгодно. Тільки якнайдалі од війни. До Швейцарії, Бразілії, Африки, — мені байдуже. Тільки врятувати тебе. Тільки врятувати наше щастя.
— Дурненька… — Піхт лагідно поплескав дівчину по щоці. — Від самого дня народження кожен мріє про такий острівець, але ніхто не знаходить його. Ми всі, як білки, влазимо одне колесо і крутимось там до самої смерті. А смерть уже в дорозі до нас.
— Невже росіяни переможуть?
— Росія виявилась сильнішою, ніж уявляв собі фюрер.
— Боже, ці азіати знищать країну, як Атілла. — Еріка взяла в долоні обличчя Піхта: —Мені страшно за тебе, Паулю. Я молитимуся богові.
— Якому богові? — усміхнувся Піхт. — У нинішній Німеччині нема навіть пристойного бога. Християнство ми назвали релігією іудеїв і в язичеських предків украли Вотана — бога вітру, бурі й війни, оголосивши це буйволоподібне чудовисько своїм богом…
— У мене є свій бог. Тут. — Еріка притиснула руки до грудей. — Це ти! Ти мій бог!
Піхт сумно усміхнувся й похитав головою.
— Ми народилися в нещасливий час, і всіх нас забрала собі війна, — сказав Піхт, устаючи з дивана.
Була вже за чверть дев'ята вечора. За всі роки, проведені в Німеччині, в нього, як у кожного німця, виробилася повага до порядку. На фронті, на заводах, на аеродромі, в найнесподіваніших умовах німці суворо дотримувалися раз і назавжди заведеного порядку. Вони вчасно снідали, обідали й вечеряли, лягали
