«Штурмфогель» без свастики - Євгеній Петрович Федоровський

— Ну, братики любі, час…

4

— Та прокиньтесь! Ви розумієте по-російському?

— Що ви кажете? — перепитав Піхт.

— Куди нас везуть?:— бризкаючи слиною, повторив офіцер в есесівській польовій шинелі без погонів.

— Не знаю.

— Я трохи розумію. Нас розстріляють.

У темряві Піхт насилу розрізняв його обличчя. Він бачив тільки щось біле, кругле, що бризкало слиною.

— Чому?

— Есесівців та асів вони розстрілюють ще до таборів.

Недалеко точився бій. За березняком виблискували сині спалахи. Без угаву бив кулемет. З тугим шелестом пролітали міни і вибухали десь позаду. Солдати, які охороняли Пауля та есесівця, боязко втягували голови в плечі. Полуторка з погашеними фарами мчала на великій швидкості, підскакуючи на вибоїнах.

— Гей, не дрова везеш! — закричав старшина, схилившись до кабіни шофера.

— Небезпечне місце треба проскочити, німці і ліворуч, і праворуч, — відгукнувся шофер.

— Та цих ми й тут можемо порішити!

— А самі де подінемось?

— Ви чуєте, «порішити»? — знову зашепотів есесівець.

— Здається, вони й справді збираються нас розстріляти, — сказав Піхт.

— О боже мій! — простогнав есесівський офіцер.

Машина пірнула в лощину і, об щось ударившись, стала. Вискочив шофер, пробіг уперед.

— У струмок залетіли, йолиці-палиці! — вилаявся він.

— А ти куди дивився? — сердито крикнув старшина.

— Таж темрява, будь вона проклята!

Шофер потупцяв біля мотора:

— Доведеться витягувати. Ану, двоє катайте в ліс, рубайте жердини.

— А цих куди? — Старшина кивнув на німців.

— Та нікуди вони не дінуться!

Есесівець міцно стиснув лікоть Піхта.

Двоє солдатів зістрибнули на землю і пішли в ліс. Один лишився стояти, притиснувшись до кабіни. Шофер порпався біля мотора.

— Тікаймо. Чи не однаково, де вб'ють? — тихо сказав Піхт.

— А солдат?..

Піхт схопив солдата за ногу й смикнув на себе.

Той повалився і випустив з рук автомат. Есесівець перестрибнув через борт. За ним зіскочив Піхт.

Гілки шмагали по обличчю, ноги спотикались об вивернуті пеньки, чіплялися за мерзлі горби. Хвилин за п'ять ззаду зчинилася стрілянина. Есесівець, трохи стомившись, підстрибнув, неначе його оперіщили батогом.

Бій точився праворуч. Там злітали ракети, татакав важкий кулемет.

Есесівець упав на землю — його душила задишка.

— Де ми? — запитав його Піхт.

— Знаю. — Есесівець кашлянув і сплюнув. — Ще вчора тут були ми.

Він став рачки і поповз. У Піхта не було рукавичок. Сніг колов і різав пальці. Через півкілометра есесівець зупинився й трохи піднявся на колінах:

— Якщо не помиляюсь, десь тут має стояти підбита танкетка.

— Он щось темніє.

— Так, здається, вона.

— Як вас звуть? — запитав Піхт.

— Готліб Ціммер.

— Нам треба ще перебратися через російські окопи?

— Ні чорта ви, літуни, не тямите у війні, — посміхнувся повеселілий есесівець. — Ви думаєте, лінія фронту — це цілковиті окопи?

— А як же?

— Ходімо. — Не відповівши, Ціммер устав і, трохи шкутильгаючи, попрямував до танкетки.

— Хто йде? — крикнули з темряви.

— Свої, командир третьої роти оберштурмфюрер Ціммер!

З-під танкетки виповз солдат у хутровім кепі.

— О герр оберштурмфюрер! Це я, Отто Ламмерс, — у секреті. І тут же Мартін Хобе. А ми думали, ви потрапили до Іванів.

— Був там, та ось із другом захотіли ще пожити. — Ціммер поплескав по спині Піхта. — Де зараз командир батальйону?

— Ідіть прямо, потім поверніть траншеєю і метрів через триста побачите його спостережний пункт.

— А чому бій?

— Чорт його знає! Івани щось оскаженіли, атакували першу роту…

… Коли Ціммер і Піхт розповіли про свої пригоди, командир батальйону так розчулився, що сам написав командирові ескадри «Удет» листа з проханням нагородити капітана Пауля Піхта за врятування Ціммера, одного з кращих командирів його батальйону.

— Гвардія рейху вміє цінувати сміливих людей, — сказав він з пафосом, — Я дам вам ад'ютанта, він. проведе вас до вашої авіагрупи.

… У загоні вже поховали Піхта. Та коли він з'явився перед Вайдеманом у супроводі есесівського офіцера, в того полізли очі на лоба від подиву.

— Пауль, живий? — Він кинувся обіймати Піхта. Потім розірвав пакета, пробіг по рядках. — Пізнаю своїх! — гукнув він. — Негайно доповім командирові ескадри, чорти б його побрали! А я тоді теж насилу ноги виніс…

— Поздоровляю. А як хлопці? Вайдеман похмурнів:

— Шмідт загинув у тому ж бою. Потім Грубе, Міттельштадт, Любке, Гюртнер…

— Дали нам жару!

— Як бачиш. — Вайдеман сумно розвів руками.

Знову почалися польоти. Винищувачі, як і раніше, супроводжували транспортні літаки, билися з ЯКами. Але що день, то до «казана» літало все менше літаків.

Перед різдвом надійшов наказ командира повітряної ескадри відкомандирувати Вайдемана, Піхта, механіка Гехорсмана та ще кількох льотчиків назад до Німеччини на випробний аеродром Лехфельд.

Розділ тринадцятий

ПОЧАТОК КІНЦЯ

17 січня 1943 року в номер військово-морського аташе Сполучених Штатів у Анкарі постукав високий вухатий чоловік у цивільному.

— Чим можу служити? — запитав Джордж Говард Ерл.

— Адмірал Канаріс, начальник абверу, — назвав себе чоловік і вклонився аташе, який онімів на якийсь час від подиву. — Я хотів би з вами обговорити можливість американо-німецького зближення.

Ерл нарешті прийшов до тями. Він запросив гостя до кабінету. Канаріс почав говорити начистоту — «як розвідник розвідникові». Він вважає заяву західних держав про необхідність беззастережної капітуляції Німеччини фатальною для Європи.

— Це, — сказав адмірал, — означає війну до гіркого кінця, ліквідацію Німеччини як військової держави і зростання впливу червоної Росії.

Ерл не задумуючись погодився і відповів, що й він вважає гасло беззастережної капітуляції катастрофою.

— Що ж пропонує адмірал? — поцікавився Ерл.

— Наші генерали ніколи не погодяться на беззастережну капітуляцію, вони продовжуватимуть війну, — категорично заявив Канаріс. — Зважте, що Німеччина, попри сталінградську невдачу, досить міцна, щоб воювати і десять, і двадцять років. Ми розробляємо тепер таку зброю, яка ще нікому не снилася.

— Сепаратний мир із США й відмова від гасла беззастережної капітуляції. Я ладен чекати відповідь до березня.

Ерл відразу ж після розмови надіслав листа до Вашінгтона. Але відповіді не було. Надто сильна була злоба народів, і уряд Сполучених Штатів не наважився піти на мир з німецькими фашистами.

Поява Канарка в номері готелю в Анкарі була не випадкова. Зондування гітлерівської розвідки виражало намір фашистів зберегти для себе те, що вони захопили в Європі, і зробити ще одне зусилля, аби покінчити з Росією.

1

Вже наприкінці січня почалась відлига. Бруківками потекли каламутні струмки. Мокрі дерева запахли нагрітою деревиною і смолою. На балконах зарябіли смугасті перини й матраци — господині квапились провітрити їх після сльотавої і похмурої зими.

Від цвірінькання горобців і теплого вологого