Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

Я почувався так, ніби наді мною навис занесений меч. Хоча якщо вдуматися, то це порівняння і правильне, і неправильне – меч уже опустився, сильніше він не міг мене вразити. Тіло й душа наче застигли, відтепер я був нечутливий до будь-якого болю. Я сидів нерухомо, затамувавши подих. Що вони скажуть? Що зроблять?

Сяйво місяця падало на Маюмі, освітлюючи її з голови до ніг. Як вона виросла! Тепер це була справжня жінка, і її краса не відставала від її розвитку. Вона була ще вродливіша, ніж раніше. О демоне ревнощів! Невже ти мало завдав мені болю? Хіба я мало страждав? Чому ти показав мені її в такому чудовому образі? О, якби вона була потворною, страшною відьмою, це принесло б мені справжню насолоду, зцілило б мою зранену душу!

Однак, як і колись, вираз її прекрасного обличчя був лагідним і невинним. Жодної рисочки, які викривають провину, не можна було помітити на цьому спокійному обличчі, ні відблиску зла не мерехтіло в цих величезних очах. Небесні ангели прекрасні, але вони цнотливі. Хто б міг повірити, що під цією ангельською зовнішністю крилося зло? Я очікував, що її обличчя відобразить всю її брехливість, але мої очікування не виправдалися. І в цьому, можливо, крився промінь надії. Всі ці думки вихором промчали у мене в голові, бо думка швидша за блискавку. Я чекав першого слова. Дивно, але мені довелося прочекати кілька секунд. На місці Скотта я не міг би так холоднокровно зустрітися з нею. Все, що було в мене на серці, вже висловив би мій язик. Тепер я зрозумів: перший порив пристрасті минув, любов зникла, ця зустріч більше не цікавила його. Можливо, дівчина вже встигла набриднути йому? Ви лишень погляньте, як стримано вони обоє поводяться. У їхніх стосунках відчувається холод… Можливо, навіть відбулася любовна сварка.

Хай які гіркі були мої думки, та я відчув певне полегшення, спостерігаючи за закоханими. У їхніх стосунках мені навіть вчулася певна ворожість. Жодного слова, жодного жесту, вони наче затамували подих. Про що вони говоритимуть? Що буде далі?

Та нарешті скінчилось моє тривожне здивування. Нарешті ад’ютант заговорив:

– Люба Маюмі, то ви дотримали свою обіцянку?

– А от ви не дотримали своєї. Ні… я читаю це у вашому погляді. Досі ви ще нічого для нас не зробили.

– Маюмі, повірте, я не мав слушної нагоди. Генерал був дуже заклопотаний, і я не міг його турбувати. Потерпіть трохи. Я впевнений, що мені вдасться переконати його, і вам повернуть вашу власність. Скажіть матері, щоб вона не турбувалася: заради вас, Маюмі, я не пошкодую зусиль. Повірте, я так само стурбований цим, як і ви. Але ж ви знаєте, який крутий норов у мого дядька. Та ще й він дружить із родиною Рінгольдів. Ось це і є найбільша перешкода, але я сподіваюсь подолати і її.

– Сер, ваші слова прекрасні, але вони нічого не варті. Ми давно чекаємо, що ви виконаєте свою обіцянку допомогти нам. Ми хочемо тільки справедливого судового слідства, і ви легко могли б це влаштувати. Ми вже більше не дбаємо про свої землі, бо нам завдали ще страшнішої образи. Вона змушує забути інші, менші біди. Невже ви думаєте, що я прийшла б сюди вночі, коли б не це нещастя з моїм братом? Ви запевняєте, що добре ставитеся до нашої сім’ї. Тепер, коли я звертаюся до вас із проханням, ви можете довести це. Допоможіть звільнити мого брата, і ми повіримо вашим солодким промовам, які весь час чуємо. Не кажіть, що це неможливо. Це навіть неважко для вас – адже ви маєте такий вплив серед білих вождів. Мій брат, можливо, був різкий, але він не скоїв жодного злочину, за який його слід було б покарати. Одне слово великому військовому вождю – і Оцеола буде вільний! Ідіть і скажіть це слово!

– Люба Маюмі! Ви навіть не розумієте складності доручення, яке ви на мене покладаєте. Ваш брат заарештований за наказом урядового агента і головнокомандувача. У нас усе відбувається не так, як у вас, індіанців. Я тільки підлеглий, і якби я звернувся до генерала і порадив йому виконати ваше прохання, він міг би не тільки винести мені догану, а й, можливо, покарав би мене.

– О, ви боїтеся догани за справедливий вчинок! А ще товкмачите мені тут про дружбу! Ну добре, сер! Мені залишається тільки сказати вам ось що: ми більше вам не віримо. І вам більше нема чого приходити в нашу скромну хатину!

Вона відвернулася від нього з презирливою посмішкою. Яким чудовим здалося мені це презирство!

– Стривайте, Маюмі! Люба Маюмі! Не розставайтеся зі мною так! Не сумнівайтеся, я зроблю все залежне від мене.

– Виконайте моє прохання: звільніть брата і дозвольте мені повернутися додому.

– І якщо я це зроблю…

– Ну, сер…

– Знайте, Маюмі, що, намагаючись виконати ваше прохання, я багато чим ризикую. Мене можуть позбавити офіцерського чину, розжалувати у солдати, зганьбити… Мене можуть ув’язнити там, куди навіть не збираються відправляти вашого брата. І на все це я готовий піти, якщо…

Дівчина мовчки чекала його наступних слів.

– І я готовий витерпіти все це, навіть ризикувати життям, якщо ви… – тут у голосі його почулося пристрасне благання: – якщо ви погодитеся…

– На що?

– Люба Маюмі, невже мені треба говорити вам про це? Невже ви не розумієте, що я хочу сказати? Невже ви не бачите моєї любові, я схиляюсь перед вашою красою…

– На що ж я повинна погодитися? – запитала вона м’яким тоном, у якому начебто звучала поблажливість.

– Тільки любити мене, чарівна Маюмі. Стати моєю коханою!

Кілька секунд панувала мовчанка. Шляхетна дівчина стояла нерухомо, як статуя. Вона навіть не здригнулася, почувши цю нахабну пропозицію. Вона неначе скам’яніла.

Її мовчання підбадьорило палкого закоханого. Мабуть, він прийняв його за згоду. Він не міг бачити її очей, інакше вловив би в них те, що миттєво змусило б його замовкнути. Він, напевно, не помітив погляду, кинутого дівчиною, інакше навряд чи припустився б такої помилки. Він продовжував:

– Пообіцяйте мені це, Маюмі, і ваш брат уже сьогодні буде вільний, а ви отримаєте всі свої…

– Нахаба! Нахаба! Ха-ха-ха!

Ніколи в житті не чув я нічого чарівнішого за цей сміх. Це були для мене найсолодші звуки. Весільний дзвін, лютні, арфи і кларнети, сурми і фанфари – ніщо в світі не могло б прозвучати для мене чарівніше за цей сміх.

Здавалося, що місяць проливає срібло з неба, зірки стали