Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

Я обіцяв зробити все, що в моїх силах, і мав намір виконати свою обіцянку. Я твердо вирішив не залишити каменя на камені, але добитися для в’язня свободи. Якщо не можна буде досягти справедливості законним шляхом, я готовий був навіть вдатися до хитрощів, хай навіть ціною звільнення з армії, ризикуючи тим, що моє ім’я буде зганьблено. Готовий був навіть ризикнути життям, щоб звільнити молодого вождя. Мені не треба було ні присягатися, ні божитися, мені вірили і без того. Потік удячності струменів із цих вологих очей, а ніжний дотик палких губ був солодший за всякі слова подяки.

Настав час розлучатися. Місяць указував, що було вже близько півночі. На вершині пагорба, наче відлита з бронзи, на тлі блідого неба показалася фігура божевільної королеви. Вона підійшла до нас. Я обійняв Маюмі і палко поцілував її, потім ми розлучилися. Дивакувата, але вірна захисниця дівчини повела її непомітною стежкою, а я залишився сам і мовчки стояв кілька хвилин, згадуючи все, що пережив на цьому священному місці.

Місяць схилявся дедалі нижче до крайнеба. Це нагадувало, що час іти. Спустившись із пагорба, я швидко повернувся у форт.

Було вже пізно, однак я вирішив навідати бранця. Я мусив поспішати, адже мені самому загрожувало позбавлення волі. Дві дуелі за один день, два поранених супротивники – і обидва друзі генерала. Сам я не мав впливових друзів, тож навряд чи міг уникнути покарання. Я вже смиренно чекав на арешт… можливо, навіть на військовий суд, а в перспективі мені могло загрожувати звільнення з армії.

Попри свій оптимізм, усе ж я замислився над фіналом цієї історії. Мене не турбувало звільнення – я міг прожити і без офіцерського чину. Але будь-яка людина, має вона рацію чи ні, не може байдуже поставитися до осуду своїх товаришів і носити тавро ганьби. Можна бути відчайдухом, але не можна не рахуватися з наслідками, коли справа стосується родичів і сім’ї.

Проте Галахер щодо цього мав іншу думку.

– Ну і нехай вони тебе заарештують і навіть змусять подати у відставку. Грець із ними! Плюнь на все це! Не звертай уваги. Якби я був у твоїй шкурі і володів такою прекрасною плантацією і цілим полком негрів, то начхав би на цю військову службу і зайнявся б цукром та тютюном. Присягаюся святим Патріком, я так би і вчинив!

Однак його слова геть не заспокоїли мене, і в не надто доброму гуморі я пішов шукати бранця.

Я знайшов молодого вождя в камері. Мов щойно впійманий орел, мов пантера в пастці, Оцеола скажено метався по камері й вигукував дикі погрози.

У приміщенні без вікон було зовсім темно. Капрал, що супроводжував мене, не взяв ні свічки, ні факела, він пішов по них і залишив мене самого в темряві.

Я почув кроки, легкі, як хода тигра – напевно, кроки людини, взутої в мокасини, – і різкий брязкіт ланцюгів. Потім мій слух уловив важке дихання і гнівні вигуки. У напівтемряві я розрізнив постать бранця, який міряв приміщення великими кроками. Значить, йому не скували ніг.

Переконавшись, що бранець сам, я тихо увійшов до нього і став біля дверей. Мені здавалося, що, заглиблений у свої думки, він не помічає мене. Але я помилився. Раптом Оцеола зупинився і, на мій подив, назвав мене на ім’я. Він, мабуть, чудово бачив у темряві.

– І ви, Рендольфе, виявилися серед моїх ворогів! – мовив він із докором. – Ви озброєні, у військовій формі, при повному спорядженні – і готові допомогти їм вигнати нас із наших домівок!

– Пауеле!

– Не Пауел, сер. Моє ім’я Оцеола!

– Для мене ви завжди залишитеся Едуардом Пауелом, другом дитинства, людиною, яка врятувала мені життя. Я пам’ятаю вас тільки під цим ім’ям…

Запала коротка пауза. Мої слова, певно, якось примирили його зі мною. Можливо, вони пробудили в ньому спогади про давно минулі часи. Оцеола мовив:

– Навіщо ви тут? Ви прийшли сюди як друг чи, як і всі решта, прагнете дійняти мене пустими розмовами? Тут було багато людей – лицемірів, які намагалися схилити мене до безчесних учинків. Невже і вас прислали з подібним дорученням?

І я здогадався, що Скотт уже побував у бранця – мабуть, з якимось дорученням.

– Ні, я прийшов із власної волі – як друг.

– Я вірю вам, Джордже Рендольф! Ще в ранній юності у вас було чесне серце. А з прямих пагонів рідко виростають криві дерева. Я не думаю, що ви змінилися, хоча вороги запевняли мене в цьому. Ні! Дайте руку, Рендольфе! Пробачте, що я сумнівався в вас.

Я схопив бранця за руку і зрозумів, що обидві його руки скуті, однак наше рукостискання було міцним і щирим. Я не став розпитувати Оцеолу про ворогів, які намагались очорнити мене. Головне, щоб він повірив у мої дружні почуття – це було так важливо, щоб план його звільнення увінчався успіхом. Я розповів йому тільки частину того, що сталося біля озера, решту не ризикнув би довірити навіть рідному братові.

Я очікував шаленого вибуху гніву, але був приємно розчарований: молодий індіанець звик до несподіваних ударів долі і навчився стримувати свої пориви. Я відчув, що моя розповідь справила на нього глибоке враження. У темряві я не міг бачити його обличчя, він тільки заскреготав зубами і щось просичав, намагаючись придушити гнів.

– От дурень! – нарешті вигукнув він. – Ох і сліпим дурнем же я був! Адже від початку я підозрював цього солодкомовного мерзотника. Спасибі, благородний Рендольфе! Я в неоплатному боргу перед вами за вашу віддану дружбу. Тепер ви можете вимагати від Оцеоли все на світі!

– Ні слова більше, Пауеле! Вам нема чого думати про це, навпаки, я ваш боржник, але зараз нам не можна втрачати жодної хвилини. Я прийшов сюди, щоб дати вам пораду. Це план, за допомогою якого вам вдасться звільнитися. Але нам треба поспішати.

– У чому ж полягає ваш план?

– Ви повинні підписати Оклаваську угоду!

Та відповіддю на мої слова був лишень вигук «Уф», у якому звучало здивування і презирство. Запала глибока мовчанка.

Я повторив свою пропозицію:

– Ви повинні підписати цей договір!

– Ніколи! – відповів він рішучим тоном. – Ніколи! Хай краще я згнию у цих стінах! Краще я кинуся грудьми на багнети тюремників і загину, ніж стану зрадником свого народу! Ніколи!

– Терпіння, Пауеле, терпіння! Ви мене не зрозуміли. По-моєму,