Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

Тільки той, на чиє життя зазіхав убивця, може зрозуміти, як я зненавидів Аренса Рінгольда. Можна поважати супротивника, який під впливом образи, гніву чи ревнощів відкрито діє проти вас. Навіть на двох білих негідників і жовтого втікача я дивився лишень із презирством. А от самого змовника ненавидів і зневажав. Я почувався таким ображеним, що не міг заспокоїтися, поки не покараю ворога, поки не помщуся йому. Але як? Ось у цьому і полягало завдання. Дуель! Нічого іншого я не міг вигадати. Злочинець був усе ще під захистом закону, і я міг помститися йому тільки за допомогою власної зброї.

Я добре подумав над словами Чорного Джека, однак мій вірний слуга марно умовляв мене. Я вирішив не дослухатись до його порад. Хай буде, як буде! Я пошлю Рінгольду виклик на дуель.

Тільки одне утримувало мене: для дуелі треба знайти привід. Це змушувало мене вагатися. Якщо мені вдасться поранити Рінгольда або він поранить мене, то що ж далі? Я відкрию йому свої карти, і він скористається цим. А зараз я можу легко зруйнувати його плани, тому що знаю їх, а він моїх планів не знає.

Такі думки роїлися в моїй голові, хоча я спокійно розмовляв, що мене вельми дивувало. Ненависть цього негідника і все, що трапилося зі мною, дуже загартували мене.

Мені потрібен був друг, з яким можна порадитися. Але кому міг я відкрити цю страшну таємницю?..

Що це? Невже слухова галюцинація? Ні, це справді голос Чарльза Галахера, мого старого друзяки з училища. Я впізнав його веселий, дзвінкий сміх. Загін стрільців під його командуванням вступив у форт, і за хвилину ми вже обнімали один одного.

Та це ж велика удача! В училищі ми із Чарльзом були друзями-нерозлийвода, йому і справді можна було довірити будь-яку таємницю, і я одразу ж розповів йому про все. Довелося багато чого пояснити йому, перш ніж він мені повірив. Чарльз спочатку сприйняв усе це за жарт. Він ніяк не думав, що хтось справді міг учинити замах на моє життя. Але свідок Чорний Джек підтвердив усе, що я розповів, і Чарльзу нарешті довелося сприйняти цю новину серйозно.

– Не щастить мені! – сказав він з ірландським акцентом. – Це найстрашніший випадок у житті, з яким я, бідний, коли-небудь стикався. Матір божа! Цей хлопець, мабуть, утілення диявола! Джордже, хлопчику мій, ти не помітив у нього роздвоєних копит?

Попри ім’я і діалект, Чарльз був ірландцем тільки по батькові. Він народився в Нью-Йорку і, якщо хотів, міг чудово розмовляти англійською. Але йому була властива певна манірність, прагнення якось виділитися. Тож навіть із друзями він уже звик розмовляти з акцентом, пересипаючи свою мову ірландськими виразами. Він був трішки дивакуватий хлопець, але з благородною і чистою душею, відданим серцем. До того ж зовсім не дурень і ніколи не дозволив би себе образити. Він уже мав за плечима досвід двох чи трьох дуелей, у яких виступав і як основний учасник, і як секундант. Через запальний характер йому дали прізвисько «Задирака Галахер». Я заздалегідь знав, що він мені порадить: «Виклич поганця на дуель!». Я пояснив йому, чому не можу цього зробити.

– Правильно, мій хлопчику! Ти маєш рацію. Та це не так-то й важко.

– Тобто?

– А ти примусь його викликати тебе. Так буде краще. Крім того, ти отримаєш можливість сам вибрати зброю.

– А як це зробити?

– О моє невинне курчатко, це ж так само легко, як вибити корок із пляшки. Назви його брехуном, а якщо він не дуже образиться, дай йому щигля по носі або плюнь тютюновою жуйкою в його огидну пику – тоді він точно спаленіє. А я буду твоїм секундантом… Ну, ходімо ж, мій хлопчику, – підштовхував нене приятель до дверей. – Де його шукати, цього містера Рінгольда? Знайди мені цю паскуду, а я вже навчу тебе, як повидирати йому ґудзики. Ну ж бо, ходімо!

Цей план мені був не по нутру, але пручатися забрак ло духу І я поплентався за навіженим сином кельтської раси.

Щойно ми вийшли за поріг, як одразу ж натрапили на того, кого шукали. Рінгольд стояв неподалік і розмовляв із гуртом офіцерів. Серед них був один франт, про якого я вже згадував, на прізвисько Красунчик Скотт. Він служив ад’ютантом при головнокомандувачу і до того ж був його родичем.

Я вказав моєму товаришеві на Рінгольда.

– Он той, у цивільному, – сказав я.

– Можеш навіть не тицяти на нього пальцем – його вже видали зміїні очі. Душею присягаюсь, не вельми приємний погляд! Ну, йому нічого боятися води: кому судилося бути повішеним, той не потоне! Послухай, Джордже, хлопчику мій, – провадив Галахер серйозним тоном, – ти маєш наступити йому на ногу. Подивимося, якої він пісні заспіває. У нього, напевно, мозолі – бачиш, які тісні чоботи він носить… І не здумай з ним церемонитися! Звісно, він зажадає вибачень, а ти йому дзуськи. І запам’ятай: жодних церемоній. Ну, а коли так не вийде, тоді, чорт забирай, дай йому стусана.

Мені не сподобався цей план.

– Ні, Галахере, – відповів я, – це нікуди не го диться.

– От іще дурниці! Чому ж ні? Невже ти збираєшся так просто піти звідси? Подумай, хлопчику мій, цей негідник хоче вбити тебе! І однієї чудової днини, якщо зараз ти дозволиш йому вислизнути, він тебе порішить!

– Це так… але…

– Ти диви! Які там «але»? Марш уперед! Послухаємо, про що вони там цвірінькають. Я знайду, до чого причепитися, не будь я Галахер!

Я поплентався за своїм товаришем до гурту офіцерів. Звісно, я не збирався чинити так, як радив Галахер, і все ще сподівався, що не вдаватимуся до грубощів, які він нав’язував. І я не помилився у своїх сподіваннях. Вочевидь, Аренс Рінгольд випробовував свою долю. Щойно ми наблизились, як одразу ж знайшовся привід для дуелі.

– Коли вже мова зайшла про індіанських красунь, – мовив Рінгольд, – то ніхто ще не домігся такого успіху, як Скотт. Відтоді, як він прибув до форту, він весь час розігрує Дон Жуана.

– І що ж тут дивного? – спитав один із новоприбулих офіцерів. – Наскільки я знаю, він чарівний і завжди підкоряв серця всіх красунь у Саратозі. Яка ж індіанська дівчина встоїть перед ним?

– Не кажіть цього, капітане Робертс. Лісові мавки дуже бояться нас, блідолицих чоловіків. Напевно,