Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

під арештом. Тоді б уся справа провалилася і я потрапив би у ще гірше становище. Батько Рінгольда поїхав – я знав про цю приємну обставину, одначе… головнокомандувач – друг їхньої сім’ї, тому досить було шепнути йому бодай одне слово. Я боявся, що ад’ютант Скотт, за намовою Аренса Рінгольда, шепне генералу це слово.

– Врешті-решт, він не посміє, – казав Галахер. – Ти просто прибив його до ганебного стовпа! Він нізащо не насмілиться вдатися до такого мерзенного маневру. Про це можуть дізнатися, і тоді на нього ж повісять усіх собак. Крім того, мій друже, він хоче будь-що вбити тебе! Навіщо ж йому марнувати таку нагоду? Кажуть, що він непогано стріляє. Не бійся, він битиметься. Не вислизне: він повинен битися і битиметься… Ага! Що я казав? Дивись, сюди йде сам Аполлон Бельведерський![57] Святий Мойсей![58] Він сяє, як Феб![59]

Біля дверей почувся стукіт. До кімнати увійшов ад’ютант Скотт при повному обмундируванні.

«Зараз він заарештує мене», – подумав я, і серце у мене впало.

Та я помилявся. Він приніс цидулку, а в ній був виклик.

– Лейтенант Рендольф, якщо не помиляюся? – звернувся до мене ад’ютант.

Я мовчки вказав на Галахера.

– Я так розумію, капітан Галахер ваш друг?

На знак підтвердження я злегка вклонився.

Обидва офіцери поглянули один на одного і одразу ж ввічливо і холоднокровно розпочали обговорення дуелі. І я ось що помітив: люб’язність секундантів навіть значно перевершує люб’язність найчемніших придворних у світі.

Переговори між секундантами тривали недовго. Галахер добре розбирався на формальностях, видно було, що й ад’ютант теж тямив у цих справах. Через п’ять хвилин усе було визначено – час, місце, зброю і відстань. Я кивнув. Галахер розкидистим жестом віддав честь, ад’ютант манірно уклонився і пішов.

Не хочу стомлювати вас своїми думками перед дуеллю та подробицями самої дуелі. Описи цих поєдинків часто трапляються в книгах, і їх одноманітність послужить мені вибаченням за те, що я їх не повторюю.

Наша дуель відрізнялася тільки родом зброї. Ми вибрали рушниці, а не шпаги чи пістолети. Це був мій вибір, на що я, як викликаний, мав право. Але й противник також добре володів цією зброєю. Я вибрав рушницю, бо це найбільш смертоносна зброя.

Ми вирішили зустрітися за годину до заходу сонця. Я наполіг на такій пізній порі, боячись, що нам хтось завадить. Місцем було обрано берег озера, де я розмовляв з Гадж-Євою. Відстань визначили у десять кроків.

Ми зустрілися, поставали на визначених місцях спинами один до одного і чекали фатального сигналу. Прозвучало: «Один, два, три!». Ми швидко розвернулися і вистрілили.

Я почув, як куля просвистіла біля мого вуха, але не зачепила мене. Коли дим розвіявся, я побачив, що супротивник лежить на землі. Рінгольд був живий, він корчився і стогнав від болю. Секунданти і кілька офіцерів підбігли до нього. Я не рушив з місця.

– То що? – запитав я, коли Галахер повернувся.

– Поцілив, клянуся Юпітером! Ти скалічив його праву руку – перелом кістки вище ліктьового суглоба.

– І тільки?

– Ну присягаюся душею, невже тобі цього мало? Хіба ти не чуєш, як скиглить цей пес?

Я почувався, мов тигр. Я жадав крові, хоча зараз і сам не збагну своєї жорстокості. Рінгольд замишляв убити мене – я прагнув його крові. І від цих думок мало не божеволів. Звісно, я не став вибачатися перед ним, та й моєму супротивникові було геть не до того. Він благав швидше забрати його додому. На тому поки що все закінчилося.

Це була моя перша дуель у житті, але не остання.

Розділ XLIII
Побачення

Наші супротивники і глядачі мовчки розійшлись, і ми з Галахером залишилися вдвох.

Я збирався зачекати біля озера Гадж-Єву, яка мала невдовзі прийти. Подивився на захід і побачив, що сонце зайшло за верхівки дерев. Сутінки в цю пору року нетривалі, і в небі вже показався молодий місяць. Гадж-Єва от-от могла з’явитися. Мені не дуже хотілося, щоб Галахер був присутній при нашому побаченні, і я попросив залишити мене самого.

Мій товариш був здивований і збентежений таким проханням, але надто добре вихований, щоб заперечувати.

– Їй-богу, Джордже, хлопчику мій, з тобою коїться щось недобре, – заявив він, коли вже збирався іти. – Це через якусь дуель? Хіба ти не задоволений її результатом? Чи ти так засмутився, що не вклав його? Небом присягаюсь, у тебе такий засмучений і пригнічений вигляд, наче це він тебе встрелив.

– Залиш мене ненадовго самого, друже. Коли повернуся, то розповім тобі про причини моєї меланхолії і поясню, чому зараз змушений позбутися твого приємного товариства.

– Ну, про це я здогадуюся, – промовив він, багатозначно посміхаючись. – Там, де чоловіки обмінюються пострілами, завжди причетна спідниця. Ну гаразд, мій хлопчику! Можеш не розповідати мені своєї таємниці, надто вже я балакучий. Сподіваюся, ти проведеш час веселіше з тією, кого чекаєш, ніж зі мною. Але дивись не втрап у якусь халепу – це цілком можливо після того, що я дізнався від тебе. Візьми-но цей свисток, ти ж знаєш, я любитель собак.

Він вийняв з петельки і простягнув мені срібний свисток.

– Якщо станеться якась неприємність, то ти лишень свисни – Чарльз Галахер опиниться поряд, не встигнеш і оком змигнути. Амур тобі в поміч! А я піду гаяти час за склянкою пуншу.

По цих словах мій друг залишив мене самого. Не встиг він відійти, як я вже геть забув про нього і навіть про криваву сутичку, в якій щойно брав участь. Маюмі і її зрада – ось що цілком заполонило мої думки.

Спершу мені й на думку не спадало сумніватися в істині почутого. А що я мав думати, маючи такі докази – свідчення тих, хто знав про цю скандальному подію, свідчення головного дійової особи, чия мовчазна посмішка говорила більше за будь-які слова, посмішка, що крила в собі нахабне торжество… Чому я дозволив піти йому безкарно, чому не викликав його на дуель? Втім, ще не пізно. Я змушу його сказати відверто, начистоту. Так чи ні? Якщо так, то буде друга дуель, ще запекліша за першу, – дуель не на життя, а на смерть!

Більше я не сумнівався в жорстокій істині. Я цілком віддавався у владу цієї страшної тортури. Я довго