Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід
– Це правда, – погодився бранець, здається, він схопив мою думку.
– У такому разі, ви можете підписатися і від цього нічого не зміниться. Чом би вам не вдатися до цієї хитрості? Ніхто не назве ваших дій безчесними. Гадаю, що будь-яка людина виправдає ваш учинок, а ви повернете собі свободу.
Можливо, мої слова докорінно розходилися з нормами поведінки чесної людини, але тоді вони були продиктовані щирим хвилюванням, а погляди дружби і кохання часом сліпі у моральних питаннях. Оцеола мовчав. Я зрозумів, що він замислився над моїми словами.
– Ну, от що, Рендольфе, – нарешті сказав він. – Ви, мабуть, жили у Філадельфії, знаменитому місті юристів. Нічого подібного ніколи не спадало мені на думку. Ви маєте рацію – цей підпис, звичайно, ні до чого мене не зобов’язує. Але не думаю, щоб агента вдовольнив мій підпис. Він ненавидить мене – я знаю це і знаю причини його ненависті. Я теж ненавиджу його і теж із багатьох причин. Уже не вперше він ображає мене! Чи стане йому мого підпису?
– Гадаю, що так. Якщо можете, удайте, що змирилися. Підпишіть, і вас негайно звільнять.
Я не сумнівався в цьому. З усього того, що я чув після арешту Оцеоли, я дійшов висновку, що Томпсон уже каявся у своєму вчинку. Всі вважали, що він діяв надто необачно і що ця необачність могла призвести до згубних наслідків.
Ці чутки дійшли до агента. Коли я почув від Оцеоли про відвідини ад’ютанта, то збагнув, що Скотт приходив за його дорученням. Було ясно, що агент сам хотів якомога швидше вирішити питання з бранцем і був би радий звільнити його навіть на вигідних для Оцеоли умовах.
– Друже мій! Я послухаюсь вашої поради і підпишу угоду. Можете повідомити агенту про мій намір.
– Я доповім йому про це, щойно його побачу. А тепер уже пізно, прощавайте!
– О Рендольфе! Як важко розлучатися з другом, єдиним другом, що залишився у мене серед білих! Як мені хотілося б поговорити з вами про давно минулі дні! Але тут не місце і не час для цього.
Молодий вождь забув про свій стриманий тон, і його голос зазвучав м’яко, як колись.
– Так, єдиний друг серед білих, якого я ціную і поважаю, – задумливо повторив він, – єдиний, окрім… Він раптом замовк, немов схаменувшись, що мало не видав таємниці, яку не вважав за потрібне відкривати. З певним занепокоєнням я чекав на продовження, але так і не почув його. Оцеола знову заговорив, але вже іншим тоном. – Багато зла завдали нам білі! – гнівно промовив він. – Стільки несправедливостей, що навіть важко їх злічити… Але, Духом Великим присягаюсь, я помщуся! Досі я не давав такої клятви, але події останніх днів перетворили мою кров на полум’я. Ще до вашого приходу я заприсягся вбити двох своїх заклятих ворогів. І з часом я не лише не передумав – я маю більше причин зробити це. Я ще раз присягаюсь Великим Духом, що не знатиму спокою, поки листя в лісі не обагрить кров цих трьох білих негідників і одного червоношкірого зрадника! Недовго ще ти тріумфуватимеш, зраднику Оматло! От-от тебе наздожене помста патріота, скоро тебе вразить меч Оцеоли!
Я мовчки чекав, поки він угамується. Невдовзі молодий вождь заспокоївся і знову заговорив дружнім тоном:
– Ще одне слово, перш ніж ми розлучимося. Хто знає, коли ще нам доведеться зустрітися! Різні обставини можуть перешкодити нам. А якщо і зустрінемося, то як вороги – на полі битви. Я не приховую від вас, що навіть не думаю про мир. Ні, ніколи! У мене є до вас прохання, Рендольфе. Дайте мені слово, що ви виконаєте його, не вимагаючи пояснень. Прийміть від мене цей дар. Якщо ви цінуєте мою дружбу, завжди носіть його на грудях, не приховуючи. Ось і все!
Говорячи це, він зняв ланцюжок із зображенням сонця, що сходить, про який я вже згадував. Він надів його на мене, і заповітний символ заблищав на моїх грудях. Я прийняв його дар, не відмовляючись, обіцяв виконати його прохання, а натомість подарував йому свій годинник. Потім, тепло потиснувши один одному руки, ми розлучилися.
Як я і припускав, домогтися звільнення вождя семінолів було дуже просто. Хоча агент і ненавидів молодого Оцеолу з невідомих мені причин, але він не наважився змішувати особисті стосунки з офіційними справами. Він уже й так був у скрутному становищі. І коли я повідомив йому про рішення бранця, то пересвідчився, що Томпсон з радістю його спекається. Не гаючи часу, він пішов до полоненого. Оцеола тримався вельми тактовно. Якщо вчора він дав волю своєму гніву, то сьогодні був поступливий і стриманий. Ніч, проведена в ув’язненні, наче приборкала його гордий дух.
Голодний і закутий у ланцюги, тепер він готовий прийняти будь-які умови, що повернуть йому свободу – так собі думав агент. Принесли угоду. Оцеола підписав її, не зронивши жодного слова. З нього зняли ланцюги, двері в’язниці відчинилися, і йому дозволено було безперешкодно піти. Томпсон тріумфував, але це був лише самообман. Якби він, як я, помітив іронічну посмішку на губах Оцеоли, то навряд чи так беззастережно повірив би у свій тріумф. Та недовго довелося Томпсону тішитися приємною оманою. На очах у всіх молодий вождь гордою ходою попрямував до лісу. Дійшовши до узлісся, він розвернувся обличчям до форту, вийняв з-за пояса блискучий клинок, змахнув ним над головою і зухвало крикнув: «Іо-хо-єхі!».
Цей бойовий клич тричі долинув до нашого слуху, а затим Оцеола повернувся і зник у лісовій гущавині. І всі зрозуміли, що це означає. Навіть агент збагнув, що цей вигук – заклик до війни не на життя, а на смерть. Одразу ж послали в погоню озброєних солдатів. Та марно. Годину солдати його шукали й геть виснажені повернулися у форт ні з чим.
Ми з Галахером весь ранок провели вдома, чекаючи наказу про арешт. Але, на наш превеликий подив, цього не сталося. Пізніше з’ясувалося, що Рінгольд не повернувся у форт. Після поранення його відправили до знайомого, який жив за декілька миль звідси, що частково згладило скандальну подію. Другий суперник – ад’ютант Скотт, – з’явившись на людях із перемотаною рукою, заявив,
