Амок - Янка Мавр

— А ви?

— Ми вас чекаємо.

— Звідки ви нас знаєте?

— «Саардам».

— Чого ви стріляли?

— Давали кораблю сигнал.

— Свої! — радісно загомоніли внизу.

Але для певності ще поставили питання:

— А хто з наших знайомих є серед вас?

— Сурат, товариш Сідана.

— Злазь сюди, коли можеш.

— Зараз! Чекайте в правому кутку.

Вогонь засвітився вже над цим кутком, але світло ледве досягало середини стіни. Товариші позирали вгору і не вірили, що звідти можна спуститись.

Та через кілька хвилин вони несподівано помітили, що людська постать ворушиться на якійсь приступочці вже посередині стіни. Ще кілька хвилин — і людина загойдалася в повітрі на довгій вірьовці. І, нарешті, новий товариш опинився у човні.

— Сурат!

— Сідан!

Приятелі щиро обнялися і цим підтвердили перед усіма, що вони справді свої.

— Ми були впевнені, що це «Саардам», — сказав Сурат, — але ніяк, крім вогню, не могли подати знак про себе. Криків не чути, а стріляти боялися, щоб не налякати вас. Тільки після того як корабель став відходити, ми з розпачу почали стріляти з револьвера, який у нас є один на всю команду.

— А скільки вас тут?

— П'ять чоловік. Ми сидимо вже тиждень. Послали нас сюди на всякий випадок, бо певного місця не було визначено. Вздовж берега ще сидять товариші в кількох пунктах, які більш-менш можна використати. Ми зовсім не сподівалися на таке щастя. Ну, як у вас? Чи гарячою була оправа? Чи багато наших загинуло?

— Двоє, зате ми маємо сто кулеметів і тридцять тисяч гвинтівок!

— Тридцять тисяч?! — аж підскочив Сурат. — На цілу армію вистачить.

— Чи знайдеться тут хороше місце, щоб заховати все це добро?

— Пошукавши, знайти можна буде. Було б тільки що ховати. Наприклад, та дірка, через яку я спустився, дуже добра, але для всього багатства замала. А тепер запрошую вас у гості до нас.

Охочих йти — або, вірніше, лізти — в гості знайшлося більше ніж треба. Довелося чотирьох примусити залишитись, а решта полізла вгору.

— Як бачите, ми самі тут і вірьовку довжелезну скрутили і навіть вузлів наробили, щоб легше було лізти, — пояснював гостинний хазяїн і перший поліз на приступку.

Звідти вбік ішла щілина, а далі відкривався ніби тунель серед навалених одна на одну скель. Але продиратися між ними не було ніякої приємності. Весь час доводилось то скочуватися вниз, то стукатись головою об верх, то повзти по гострому камінню; на кожному кроці можна було потрапити ногою у яку-небудь дірку. Добре те, що назустріч вийшли товариші з вогнем, а то зовсім було б погано.

— Якщо доведеться тут носити наш вантаж, то ми його ніколи не перетягаємо, — зазначив Сідан.

— Нічого. Можна звикнути, — відповіли хазяї.—А може, придумаємо щось інше.

Нарешті, повилазили, обминули кілька скель, піднялися ще вище і опинились біля стоянки. Коло скелі стояв споруджений з гілок будиночок, проти нього палало багаття. Вогнище це, мов маяк, було скероване лише в один бік — на море.

Океан чорнів і дихав десь далеко й глибоко. Шум хвиль ледве долинав знизу. А ззаду в дикому безладді громадилися гори. Хоч і не можна було розглядіти їх, проте виразно відчувалося, що вони ніби сунуться і протовплюються до берега.

— Як ви добралися до цього місця? — запитав Сідан.

— Якщо треба, всюди пройдеш, — усміхнувся товариш.

— Чи є поблизу люди? Чи навідуються сюди голландські собаки?

— Хоч ці гори і заросли, однак заселити їх майже неможливо, тим паче що доступу до моря немає. Подекуди зустрічаються халупки, про які, здається, не знають ні бог, ні люди. До найближчого більш-менш значного пункту по прямій лінії буде не більше двадцяти-тридцяти кілометрів, але щоб пройти їх, треба три-чотири дні.

— Тим краще, — задоволено сказав Сідан.

Товариші довго ще розмовляли і полягали спати лише перед світанком. А зі сходом сонця були вже на ногах.

При денному світлі місцевість справляла ще сильніше враження. Легкий свіжий вітерець морщив темносиню поверхню океану, і вона мерехтіла під промінням сонця, ніби риб'яча луска. Біля рифів, як і раніше, пінилися буруни. Скелі втратили свою таємничість, але могутність і суворість їх навіть збільшилась. Каміння і ліс, ліс і каміння — більш нічого не було видно. Лише трохи далі на захід курився димок вулкана.

У найнеприступніших закапелках, з боку моря, були поналіплювані тисячі гнізд ластівок-саланганів. Зверху вони були відкриті, незамуровані, як у наших ластівок, і нагадували мисочки. У деяких можна було побачити навіть по два білих яєчка. В інших сиділи самки. Решта літала зграями і сповнювала повітря своїм криком.

— Та тут і пожива є, — сказав Сідан, показуючи на гнізда. — Коли не буде чого їсти, то можна й за гнізда взятися.

— Не дуже, — відповів Сурат. — Це не справжні салантани, вони домішують у свої гнізда рослини. Коли б це були чисті, то не було б тут такого безлюддя.

«Чисті» салангани ліплять своє гніздо тільки з слини. Коли вона висохне, то має вигляд холодцю. Салангани чотири рази на рік виводять дітей (по двоє) і щоразу ліплять нове гніздо. Найкращими гнізда бувають в період, коли пташенята щойно починають обростати пухом; тоді гнізда білі, прозорі. До цього часу вони вважаються несмачними, а коли пташенята обростуть пір'ям, гнізда чорніють, і їх зовсім не їдять. Європейці кажуть, що смак саланганових гнізд не дуже-то приємний, але китайці платять карбованців вісімдесят за кілограм (а на нього йде до ста сорока гнізд).

Але найприємнішим для наших товаришів було те, що