Амок - Янка Мавр

— Цього ми й самі не знаємо, — відповів Салул. — Але все може бути. Не буде дивним, коли наші товариші про всяк випадок виглядатимуть нас у деяких пунктах південного берега. Принаймні я вважаю, що нашим розвідникам небезпека не загрожує…

Не встиг він вимовити останніх слів, як з берега почулися постріли — один, другий, третій… Луна підхопила їх і почала кидати вздовж і поперек берета. Нічна тиша була порушена.

— Стоп! — крикнув Гудас.

Машина стихла. Вся команда затамувала подих. Корабель поволі посувався вперед.

Минула одна хвилина, друга. Ніхто не сказав ні слова: і без слів усім було ясно, що там відбувається щось недобре. Вогню на березі вже не було видно. Але постріли не повторювалися. Невже трьома пострілами і скінчилася вся справа?

— Вони або зараз же повернуться, або… ніколи не повернуться, — промовив хтось у тиші.

Командири тихо радились. Після того як постріли припинилися, справа вже не здавалась їм такою небезпечною? Вона стала тільки більш загадковою. Хто стріляв? Наші стріляти не могли, кого б вони там не зустріли, — це не в наших інтересах. Вони могли стріляти, тільки рятуючи своє життя. Невже вони трьома пострілами врятували своє життя, а більше нізвідки ані звуку? Чи від трьох пострілів самі загинули, одразу всі дванадцять чоловік, та ще добре озброєні? Ні, коли б їм загрожувала серйозна небезпека, вони відповіли б такою стріляниною, яка не стихла б і досі. Значить, напевне можна сказати, що вони не загинули і що в цю мить безпосередня небезпека їм не загрожує.

— А звідси такий висновок, — розмірковував Салул. — Коли там солдати чи жандарми, то наші товариші повернуться негайно і ми вирушимо шукати іншого місця; коли ж небезпеки нема, то наші товариші залишаться там, а ми, почекавши до ранку, відпливемо в море і вернемось по них, як домовились.

— А якщо постріли повторяться вночі, — продовжив Гейс, — це означатиме справжню небезпеку, і тоді ми вишлемо допомогу.

— Правильно, — підтвердив Салул.

Гудас розпорядився від'їхати трохи далі від берега, щоб звідти не було видно корабля, і зупинитися. Бути в дрейфі біля берега, та ще коло певного місця, зовсім не так просто, як іноді здається. Корабель ніколи не стоїть на місці, крутиться, насувається на берег або відходить у море, і керувати ним під час стоянки не менший клопіт, ніж в дорозі. Не було відпочинком і напружене чекання човна з товаришами, чекання нових пострілів чи якоїсь іншої неприємності. Одного разу знов спалахнув вогонь — і знов зник. Невідомо було, чи то сам вогонь згасав, чи корабель повертався так, що вогню не було видно. Що там тепер відбувається? Хто ж, нарешті, стріляв?..

Так минуло кілька годин. Наближався ранок. Більше чекати не було потреби. Корабель відійшов у море.

Сідан і його товариші почули постріли, коли човен наближався до рифів. І одразу всі весла завмерли в повітрі… Вогню звідси не було видно.

— Може, і їхати не варто, якщо нас так зустрічають? — промовив один з матросів. — Коли хоч один ворог буде тут, «Саардам» уже не може приставати.

— А ти знаєш, хто стріляв? У кого стріляли? Чому? — суворо сказав Сідан. — Коли не знаєш, то повертатися не маєш права. Вперед!

І човен почав снувати взад і вперед біля смертельних рифів. Зорі та білі гребені прибою правили за освітлення. Кожної миті можна було чекати, що човен-тріска вдариться об камінь. Але моряки спокійно і впевнено робили свою справу. Нарешті, знайшли потрібний їм прохід. Відійшли трохи назад, скерували човен носом на скелі і помчали прямо на бар'єр.

Яка мала бути впевненість, щоб так сміливо кинутись на каміння! Човен скочив на хвилю, так що ніс його на мить повис у повітрі, і опинився на тому боці. Підійшли до самісінької стіни, попрямували вздовж неї. Поворот ліворуч, у маленьку бухточку, потім праворуч — і, нарешті, вони в якомусь коридорі чи щілині.

Цю щілину — або, як кажуть, фіорд — і мали на увазі, коли говорили про Скелі Ластівчиних Гнізд. Завширшки і завдовжки вона була не більша за добрячий корабель, знаходилася в неприступному місці і в моряків ні в якому разі не вважалася за притулок.

Стрімкі стіни зводилися вгору метрів на триста-чотириста. Тут завжди панувала тиша, навіть шум бурунів ледь долинав сюди. Зате кожний звук відбивався луною, ніби в порожній бочці. Коли заїхали всередину, то знову помітили вгорі відблиск вогню. Але як довідатись, хто там?

— Ось що: я крикну голосом мавпи «вав-вав», — запропонував один товариш. — Якщо свої, то пізнають.

— Але ж це рисковано, — заперечили інші. — Якщо там вороги, то зацікавляться: звідки в ущелині, біля самісінької води, серед голих скель може бути мавпа?

— Коли б піднятися трохи вище, під дерева, тоді було б правдивіше.

— Чи не краще було б тихенько підлізти до них?

— По цих стінах, та в темряві, — неможливо.

— А треба з'ясувати це до ранку. Лишилося всього три-чотири години.

— Та нам, зрештою, і потреби немає занадто хитрувати! — сказав Сідан. — Не в тому справа, чи вороги пізнають нас, чи ні, а в тому, щоб ми їх пізнали, от і все. Кричи!

І серед нічної тиші почувся пронизливий крик «вав-вав»…

Замелькали вгорі тіні, ось хтось нахилився над самісіньким урвищем, але з такої висоти нічого не можна було розглядіти. Потім і звідти у відповідь почувся такий же крик.

— Мабуть, наші! — зраділи товариші.

Знову крикнули двічі. Знову така ж відповідь. Потім зверху полетіла палаюча головешка. Довго вона летіла, поки зашипіла у воді, і за цей час трохи встигла освітити чорну безодню.

— Хто ви? — ледь долинув згори голос.