Амок - Янка Мавр

Авторизований переклад з білоруської Б. ЧАЙКОВСЬНОГО

Ілюстрації М. ШТАЄРМАНА

Обкладинка О. АЛЕКСАНДРОВА

У Зондській протоці. — Кракатау. — Напад на військовий корабель. — Хто кого: машина чи вітер? — Хоробрий мічман. — Чорні й білі. — Корабель захоплено. — Суд.

Невеликий голландський військовий корабель «Саардам» наближався з півдня до Зондської протоки. З лівого боку — Суматра, а з правого — Ява поступово насовувалися все ближче й ближче, ніби мали намір зовсім загородити дорогу.

— Згорнути паруси! Збільшити пари! — наказав капітан.

«Саардам» вміщав дві тисячі тонн вантажу і міг пливти як за допомогою вітру, так і за допомогою пари. Доки він був у відкритому морі, то використовував паруси, а тепер у вузькій протоці, де вітер щохвилини змінював свій напрямок, паруси тільки заважали. Та надвечір вітер почав стихати взагалі.

— Значить, завтра вранці будемо в Батавії[1], — сказав лейтенант Бренд, — лишилося всього миль сто.

— Тільки неприємно йти цим вузьким коридором вночі, — похмуро промовив капітан.

— Дурниці! — весело відповів Бренд. — Ми ж, можна сказати, вже дома, дорогу знаємо. Правда, старий? — ввернувся він до боцмана Гуза, що стояв поруч і смоктав свою люльку, з якою ніколи не розлучався.

Той неквапливо вийняв з рота люльку, плюнув у море і сказав:

— Зав'яжіть мені очі, і я беруся так провести вас у Батавію.

Правду кажучи, і сам капітан знав, що ніякої небезпеки не може бути. Сказав він це так собі, за звичкою, як добрий господар, що повинен усе передбачити.

«Саардам» віз у Батавію зброю: сотню кулеметів, близько тридцяти тисяч гвинтівок та певну кількість інших військових припасів. Чотири гармати й шістдесят чоловік складали його військову силу.

Але про небезпеку ніхто й не думав, навіть само начальство. Ну хто міг загрожувати державному військовому кораблю у морі? Чи не оті нещасні підневільні рибалки, що у своїх поганеньких човнах снували туди й сюди? Зрозуміло, що таке нікому не могло спасти на думку на початку 1926 року.

Команда наполовину складалася з солдатів-індонезійців, набраних з різних островів і вимуштруваних не гірше за голландців. Тут були люди і з Суматри, і в Борнео, і з Целебеса, але більшість була з Яви. Одягнуті у військову форму, вони мало чим відрізнялись од білих; тільки колір їх тіла був або жовтіший, або темніший.

Серед них вирізнявся балієць (з острова Балі, на схід від Яви) Салул — високий худий малаєць з вдумливими й виразними очима. Десять років тому він якось потрапив на постійну роботу у військово-морські майстерні в Сурабайї і через кілька років став кваліфікованим слюсарем. На «Саардамі» Салул працював за своєю спеціальністю: як хороший господар, ходив по кораблю, все роздивлявся, обмацував — там пристукне, там підправить. Начальство тільки тішилося, дивлячись на нього.

Тимчасом «Саардам» обминув кілька голих піщаних островів, серед яких один був особливо цікавий. Він мав вигляд звичайної вершини гори, але з одного боку був нібито відтятий з верху до низу. А посередині лишилося заглиблення, наче колись тут з-під землі йшов хід.

— Кракатау! — почулися голоси, і всі почали дивитися на гору з якоюсь особливою увагою.

Гола скеля, без жодної зеленої рослинки, була мертва. На її чорному фоні миготіли білі чайки. Вода тихо хлюпотіла під горою. Скісне проміння вечірнього сонця мерехтіло з одного боку, як на кольоровому склі.

— Хто б міг подумати, — промовив лейтенант, — що ця тиха скеля знищила сорок тисяч людей і зруйнувала кілька міст? Щасливець Гуз бачив, здається, сам це цікаве явище? — знову звернувся він до боцмана.

Люлька Гуза задиміла ще дужче. Видно було, що він переживав жахливі спогади.

— Нікому не бажаю такого щастя, — сказав він крізь зціплені зуби, не виймаючи люльки з рота.

— Розкажи, розкажи, як воно було! — почали просити товариші.

Гуз засопів ще сильніше, потім вийняв люльку з рота, вибив її об борт, сховав у кишеню й повільно почав:

— Мені було тоді років п'ятнадцять[2]. Ми жили он там, в Анжері. Біля цього острова мені доводилось плавати. Він тоді займав площу втроє більшу, ніж тепер, але й тоді на ньому ніхто не жив. Ми знали, що це вулкан, що років двісті тому він діяв, що в ньому є три невеликі кратери на відстані трьох-чотирьох кілометрів один від одного, але про це ніхто не думав, бо таких вулканів на самій лише Яві аж 121[3]. І ось одного разу Кракатау прокинувся. Почувся гуркіт, над кратером піднялася стовпом хмара, як потім казали, на одинадцять кілометрів заввишки. Вночі вона світилася; все це ми могли спостерігати з Анжера, хоч від нас до вулкана було тридцять п'ять миль. Через деякий час посипався попіл і покрив землю й дерева, ніби снігом. За кілька днів стало тихше; потім почалося знову. Так тривало три місяці. Ми звикли, перестали непокоїтися