Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Камо копнув. Шар землі досягав тут чотирьох-п’яти пальців товщиною.

— Тут шар ґрунту не тільки не зменшився протягом років, а навіть збільшився. Що це має означати? — задумливо глянув на хлопців учитель.

— Чи не означає це, що нижче від цієї дороги раніше була густа рослинність? — запитав Армен і почервонів.

— Так, ти, напевне, правду кажеш, Армене: нижче від нас, очевидно, колись тут була буйна рослинність, що залишила нам цей шар ґрунту. Ось і перегній в ньому, змішаний з глинистою землею, тому і колір цього шару темніший, ніж верхній. Тепер, Камо, спробуй копнути зверху… бачите, яка різниця? — запитав учитель, порівнюючи зразки ґрунту, взяті під стежкою і над нею. Один з них був червонорудий, другий — червоносірий, з червовим відблиском. Але як же все-таки міг утворитися тут, внизу, на крутому схилі, такий шар землі?

— Тут він, виходить, не зменшується? — спитав Камо.

— Ні. Нижче від стежки ввесь схил вкритий густим сплетінням трав’яного коріння: воно зберігає ґрунт. Але цікаво, коли утворилось таке сплетіння?

— Воно могло утворитися лише в тому випадку, якщо ні схили зрошувалися, — сказав Армен.

— Зрошувались? А де ж твій вішап, дідусю? І чому така гладенька дорога?

— Дорога, як дорога… Можливо, худоба витоптала. Женуть же тут отари на пасовисько?

— Хіба худоба таку широку стежку протопче? Та й навіщо їй до Чорних скель ходити? Що, там є пасовиська?

— Де там! Одне каміння!

— Ні, це не просто дорога… це щось інше Ось подивіться, нижній край в деяких місцях піднятий, — сказав учитель, — Ходімо, ми це з’ясуємо он біля того каміння, де дорогу перетинає гребінь.

Не пройшовши і ста кроків, Армен зупинився і покликав учителя.

— Ви помітили, що нахил дороги скрізь однаковий? Я знаю, про що ви думаєте, товаришу Акопян, усі ознаки говорять про це ж.

— Ти правий: нахил всюди рівномірний, наче тварини, перш ніж протоптати стежку, спочатку накреслили ЇЇ олівцем, — підморгнувши Арменові, відповів учитель.

Ця загадкова розмова між учителем і учнем привернула увагу всіх.

Армен так виріс в очах Асмік, що коли вона звернулась до нього із запитанням, то мимоволі назвала його на «ви» і зніяковіла.

— Вчений синку, поясни свою думку, щоб і ми зрозуміли, — не витримав дід Асатур.

— Ні, ще не час, — заперечив учитель, — нічого ще сказати не можна. Все з’ясується он біля того гребеня, що перетинає шлях.

Мовчки вони йшли вперед.

«Що ж це за таємниця, яка тільки біля того каміння і стане зрозумілою?» думала Асмік, намагаючись швидше дійти до вказаного учителем місця.

Коли вони були вже недалеко від нього, Арам Акопян зупинився і, звертаючись до старого мисливця, сказав:

— Якщо на цьому камінні будуть виявлені знаки, про які ми з Арменом думаємо, то скоро і вішапа твого знайдемо.

— Звідки ви про це дізнались? — запитав дід, вражений. — Так воно і є…

— Ми знаємо… — відповів учитель, посміхнувшись. — Чи не так, Армене?

Ці таємничі розмови викликали в Камо почуття роздратування. Потай він поглядав на Асмік, помічав, яке враження справляє на неї Армен, і серце його стискалося від образи.

«Чи не заздрість мене розбирає?» подумав він і зупинився, неприємно вражений цією думкою.

Нарешті вони підійшли до кам’янистого виступу. Вчитель і Армен уважно оглянули дорогу в цьому місці і посміхнулися один до одного. Край стрімчака був тут стертий і наче відполірований.

— Ну, ось, дивіться, що зробила вода, яка бігла по цій дорозі до села Лчаван, — сказав учитель, показуючи на обточені водою камінці. — Там був невеликий водоспад. Камо, збігай униз і покопай он там. Там ти мусиш знайти каміння, кругле-кругле. Таке, як річкове.

Камо взяв кирку і побіг униз, куди збігав гаданий водоспад. За Камо побіг і Чамбар. Собака відчув раптову переміну в настрої своїх господарів, але ніяк не міг зрозуміти, де ж дичина і чому старий мисливець не знімає рушниці з плеча…

Камо швидко піднявся на гору, несучи шапку, наповнену каменями — великими і малими. Вчитель і Армен з великою цікавістю почали їх розглядати.

— Бачите, — казав учитель, — жодний з цих камінців не має гострого кута — так обточила їх вода.

— Виходить, Армене, наше припущення вірне. Цю дорогу проклали не тварини і ніхто інший: це русло старовинного водного каналу.

— Каналу?! — здивовано скрикнула Асмік.

— А де ж цей канал починався? — запитав недовірливо Камо.

— Яка вода в цих горах! Перекопаєш увесь Далі-Даг, жодного джерела не знайдеш, — сказав старий мисливець, безнадійно махнувши рукою. — Цією дорогою худоба ходила. Звідки тут воді бути?

— Побачимо. Де твій вішап, діду? Веди до нього.

Юні натуралісти прискорили крок, незважаючи на спеку, від якої ніде було сховатися. Вони пройшли ще один гірський схил, і перед їхніми очима постали величні стрімчаки Чанчакару і Чорних скель.

На небі не було ні хмаринки. Його світла блакить, відбиваючись у Севані, робила й озеро прозорим, ясним. Гори навколо озера, здавалось, закам’яніли в міцних обіймах і спокійно дивляться в чисте дзеркало води, милуючись собою.

Відпочивши, наші мандрівники почали завзято підніматися крутою стежкою далі і незабаром вступили в міжгір’я Чорних скель.

— А ось і вішап, — урочисто промовив дід Асатур, показуючи рукою на високий, круглий камінь, що здіймався, ніби стовп, на гірській стежці під скелями.