Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Щоб добратися до кратера, треба перейти з десяток струмків. Високо. Частіше б'ється серце, важче дихати. Та ось і озеро, розташоване в кратері Ебеко. Конус вулкана розмитий водою. На протилежному від нас південному боці піднімається білий дим, чути приглушений гул. То з глибин землі вириваються гарячі гази.

Забір, роздягнувшись, з розгону кидається у воду, я обережно пробую її рукою. Тепла! І ось я теж в озері, чи то ба — у кратері вулкана. Місцями вода навіть гаряча.

Шкода, не взяв із собою маски — цікаво було б розвідати, яке тут дно — глибина озера близько двадцяти метрів.

Ми бовталися понад годину.

Квіти! Скільки їх довкола розсипано на крутосхилах! І ось в руках у нас цілі оберемки.

— Кому їх подарувати? — запитую.

— Кому? — дивується Забір. — Ну як кому? Сьогодні в когось, певне, день народження, а може, весілля, а може, інша радість. От ми й кинемо їх у гірський потік. Щоб він доніс людям.

І ми кидаємо квіти на воду.

Незчулися, як дійшли до океанського узбережжя. Хвиляста долина вся перетята ниттям струмків — вузьких і ширших, звивистих і прямих. Над ними — хиткі дерев'яні містки. Через широкий потік, що не вгаваючи шумить унизу, підвісний міст. Міст розгойдується високо над водою і веде вгору, до похмурої чорної скелі. Обережно, крок за кроком — і ми, нагойдавшись над прірвою, опинилися на скелі. Унизу під нами луг. Жовте, синє, біле. То курильське літо вигаптувало квітами, які востаннє, перед осінніми холодами, заяскравіли барвисто.

Метрів за сто від берега в океані багатосхідчата брила. На ній білі, чорні, сизі, оранжеві птахи, мов виточені мармурові статуї.

— Що за дивина?

— Хіба ти не знаєш? — відповів Забір. — Птахи перед дорогою в теплі краї злітаються на скелі Прощання, щоб у мовчанні постояти над рідними берегами.

— Знаєш, друже, мені теж хочеться постояти на прощання перед океаном і цими прекрасними берегами.

Забір нічого не відповів. А коли увечері я відпливав із Парамуширу, він також довго-довго стояв на березі.

Старший механік полегшено зітхнув:

— Машину відремонтовано!

Увечері знялися з якоря і лягли курсом на південь — до мису Васильєва. Збиралися йти океаном, але налетів південно-східний вітер, небезпечний тим, що хвилю жене до берега і, чого доброго, може викинути судно на скелі. Тому змінили курс і звернули в Охотське море — під прикриттям західних вершин Парамуширу вітер буде не страшний.

Лавіруючи між мисом Опорним і скелями Чортів Палець, вийшли з Другої Курильської протоки в море. Праворуч, оповитий туманом, височів Алаїд. На вахті сьогодні Чулков і я; Сашко на ходовому містку — стежить за горизонтом, я — біля стерна. Курс 180 градусів. Від мене вимагається — тримати судно на заданому курсі, щоб воно «не рискало». І хоч не треба великого вміння, все ж побоююсь, щоб не збитися з курсу. Володимир Піков, мабуть, здогадується про це, час від часу підходить до репітра, звіряє його показання.

Я пильно дивлюся на золотаве коло компаса, фосфоричну помітку — 180° і бачу: над фок-щоглою рясні грона зірок, сизий туман; а там попереду, де туман переходить у темряву, просто з моря виривається широка кольорова стрічка світла. То — нічна райдуга. Вона дугою розділяє небо надвоє. Лівий кінець упирається в темряву Парамуширу, правий — в Алаїд. Враження таке, ніби між островами перекинуто велетенський міст.

Світало. Через кілька хвилин нам здавати вахту. Знаходимося в районі мису Шелехова. Здалеку, крізь серпанок туману, видніє стрімка гора. То — вулкан Фусса. Їх, вулканів, так багато на нашому шляху, але цей найкрасивіший. Його сиві, аж білі, схили, на яких глибокими жолобами проступають сліди колишніх магмових потоків, круто спускаються до води; правильної конічної форми вершина покрита снігом; навколо розсипано з десяток іржаво-зелених пагорбів — ніби гриби-малюки біля гриба-велетня.

Вранці, коли, я прокинувся, наша «Чайка» стояла на рейді, за кілька миль од мису Васильєва. Хлопці без нас — тих, хто вночі ніс вахту, — для тамтешнього маяка вивантажували балони. Вони збиралися робити останню ходку. Я й поїхав із ними і, нарешті, побачив живих морських видр — каланів.

Ще в сиву давнину хутро калана цінилося на вагу золота. Красиве, шовковисто-ніжне, що переливається то коричневим, то смолянисто-чорним, воно за носкістю не має собі рівних. Недарма одна каланяча шкурка коштує так багато… Зараз калани стрічаються рідко. У Радянському Союзі вони водяться на острові Міднім, на Урупі і тут, на мисі Васильєва. Як у минулих століттях, так і недавно, до звільнення Курил, на цього звіра по-хижацьки полювали зайди-мисливці — американці, японці, а пізніше й англійці.

Скелясті, порослі водоростями береги. Хаотично розкидані уламки каміння забризкані крутою хвилею. В'юнким гадюччям по воді плазують смуги морської капусти. Вони видовжують своє слизьке тіло в напрямку вітру; між ними — вузькі коридори води. Наш бот, одчаливши від пірса, ледве пробирається цими коридорами, які стають вужчі й вужчі. Щупальця капусти прилипають до бортів, чіпляються за металевий ніс, намотуються на гвинт.

Якщо морська капуста обплутала гвинт, вважай, ти в обіймах стихії: куди захоче, туди й винесе прибій. І ми, засукавши рукава, вибираємо з крижаної води тих причепливих «гадюк».

Піднімається шторм.

Наступний острів — Онекотан. Я не забуду, як ми, матроси, лежали на пропахлій літом і морем траві, оглядали бухту й гору з жюль-вернівським йменням — Немо, а в щілині скель спіймали білогруде пухнасте пташеня — ару.

Сонце, рідкий гість у тутешніх місцях, пробилось крізь облогу хмар, як у мініатюрні люстерка, закохано глянуло в кожну краплину роси й огнисто спалахнуло на листі шикші, криваво-червоних кетягах горобини.

Хто з чим: із картузами, бляшанками, відрами — попід кублистими кущами