Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Нарешті, перепочив, помацав під собою, а риби чортма. Розлютований, він підняв камінь — і у воду! Другий, третій. Потім, заревівши, подався геть.

Хотілося пожити серед цієї чудової природи. Та треба було вирушати далі, до мису Лопатка.

Лопатка — південна околиця Камчатки: низинні, піщанисті береги, що переходять у хвилясті, з розлогими пагорбами, дюни. Густі, високі трави — зелене, неозоре безмежжя, пустельний берег, вода…

Ми запалили маячний вогонь і відчалили в затоку Камбальну, на мис Безіменний.

Я добрався до скелі, що виступала далеко в море. З неї видно на дні кожен камінець. Піді мною, ну, точнісінько голова лева. Голова поросла травою, яка колишеться, мов грива.

Лев. Людина-лев! Уночі, коли прислухаєшся, чути, як він дише. А в негоду далеко лине ридання.

Було те давно. Злий мисливець зайшов у тайгу. Біля річки Заозерної, де з води проступає скеля, побачив сліди, що вели до озера. То північний красень олень, одбившись від стада, прийшов до водопою. І мисливець звів курки. Пролунав постріл. Упав олень.

Чорним птахом на море сіла ніч.

Чорний туман сповив узбережжя.

Уранці, коли люди глянули на те місце, де лежав забитий олень, побачили схожу на лева скелю. Кажуть, то скам'янів мисливець.

Унизу, під скелею Лева, — озера. На березі одного з них дерев'яний будиночок — стійбище їздових собак. Ось вони, тутешні прудконогі коники! Вожак — із чорними плямами на голові — лащиться, скакає мені на груди. Доглядають собак хлопці-каюри: Олександр Данилов і Василь Соломатов. Заготовляють для них на зиму рибу — кету, чавичу. В'ялять її або ще закопують у ями, і вона протухає, потім замерзає. Юкола зветься.

Капітан побоявся, що буде відплив і ми опинимося на мілині — вгору злетіла ракета, потім крізь шум прибою до нашого слуху долинув рокіт мотора. По нас ішов бот.

Каюри залишилися на березі. Я знаю, їх чекає томлива довга ніч, шепіт хвиль, крик сполоханої чайки, сяйво молодого місяця вгорі. І тільки сну не буде… А ми пливемо у пітьмі. Вода довкола човна, розлітаючись, іскриться. Я зачерпую того іскристого дива в жменю. Якусь мить вода ще горить на долоні, а потім гасне, і я відчуваю пестливу холоднечу.

Тут, напевно, нам не доведеться більше бути. Але що ми залишили по собі на цій далекій землі? Які спомини? Яку пам'ять? Вогонь. Так, вогонь!

Он там, ген на горі, куди ще вранці, проклинаючи все на світі, дерлися з балонами, невсипно дивиться на океан око маяка.

Кораблі йдуть на захід, повертаються на схід: вантажні, пасажирські, риболовецькі. На картах чітко накреслено шляхи — то прямі, то зигзагоподібні лінії. На ходовому містку — недремна вахта. Все злагоджено й чітко. Та все ж — боязко в пітьмі. І як схвильовано й радісно заб'ється серце моряка, коли раптом уночі, крізь морок туману, йому здалеку зажевріє вогник маяка!

Нам, матросам, нелегко доставляти на високі крем'яні гори вантажі. Взагалі нам не з медом на цьому судні. Та яке щастя, що вогонь, запалений тобою, вселяє радість у серця інших!

Перший з півночі на Курилах — острів Шумшу. Роз'єднаний він із камчатським материком неширокою, але бурхливою семимильною протокою.

Шумшу і південна околиця Камчатки — мис Лопатка — колись, за давніх-давен, — єдино ціла суша, а тепер два протилежні береги, яким ніколи не бути разом. Тому так сумно дивляться вони один на одного очима маяків. Від цього мису до рейду Великого — воріт Охотського моря в Тихий океан, що розташовані неподалік від острова, — для звичайного судна ходу на годину-дві. Та нашому «старому лаптеві» цю семимильну відстань довелося долати всеньку ніч.

Капітан хмурив брови. Його зіпсований настрій, мабуть, передався й машині: вона десь глибоко внизу то важко зітхала, то раптом, вібруючи, починала відчайдушно стугоніти.

— Б'ється серце капітана! — пискляво затяг Чулков.

Чулков — хлопець хоч куди: смугастий тільник, на голові — обшарпана вітрами панама; худе, ніби його в'ялили, обличчя, блискучі чорні очі. Такий в огонь і воду. Сашко Шаломанов, Юрій Євдокимов, Чулков і я залишилися на палубі.

Холодно. При сяйві серпневого місяця кругом видно, як шаленіють хвилі, увінчані пінявою торочкою.

Чайки понад самою водою, а це означає: наближається шторм.

Нас четверо на палубі. Нам кожному по-своєму хороше в цю неспокійну буряну ніч.

Аж до ранку, не вгаваючи, шуміло Охотське море, а там, східніше, за горбоспинним бар'єром Шумшу, до нього озивався Тихий океан.

Вранці стали на якір за мисом Чибуйний, Чибуйний — це вже Курили.

Туман стелився над водою, клубочився вгорі, плазом лягав на палубу, клоччям чіплявся за щогли — сірий, густий курильський туман. Острова ми не побачили, але за криком чайок і запахом диму, що їх вітром доносило на рейд, вгадувалася його близькість.

— Шлюпки на воду!

І от ми у рятувальних нагрудниках з гала сом і гиком плигаємо в шлюпки.

Ніби дозорці, далеко від берега скелі-кекури. Підводні рифи, гостробоке каміння, обплутане водоростями. І — безліч птахів. Лякливі морянки, довгошиї смолянисто-чорні баклани, попелясті морські голуби, чирки, крякви.

Бот зробив останній рейс — ми на острові, йдемо на північний захід, до річки Бітобі.

Над головою — їх можна дістати рукою — плинуть хмари. Вони — з океану. Та ось набіг вітерець, і тоді в просвітах між хмарами видніє небо, а зорові відкриваються круглобокі пагорби.