Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

Та раптом мене самого викликали. Надворі почулися звуки горна і бій барабана. Вони сповіщали про збір на раду. Сперечатися з Джеком не було часу. Я поспішив туди, куди мене закликав обов’язок.

І знову я побачив учорашню картину: по один бік – війська, що стояли зімкнутими рядами в синіх мундирах, з блискучою зброєю, офіцери при повному параді з блискучими еполетами, в центрі – офіцери штабу, що згрупувалися навколо генерала, застебнуті на всі ґудзики, у вичищеній до блиску формі; по інший бік – півколо індіанських вождів, а за ним юрба воїнів, в уборах з пір’я, татуйованих і яскравих. Неподалік від них іржали вже осідлані коні, прив’язані до кілочків, і мирно пощипували травичку. Тут були жінки у довгих хунах.

Підлітки і малюки бавилися у траві. Прапори і вимпели майоріли над нашими солдатами, вождями і воїнами червоношкірих. Били барабани, сурмили труби. Це була яскрава картина!

Та попри всю цю пишноту картина була вже не така велична, як напередодні. Відразу впадало в око, що немає багатьох вождів, не вистачало і половини воїнів. Це була вже не вчорашня незліченна юрба, а просто велике скупчення людей.

Онопи не було. Британська мідна корона – блискучий символ королівської влади, – що вчора красувалася в центрі, зникла. Не було і Голато-міко. Пішли і менш впливові вожді. Поріділі ряди воїнів свідчили, що ці вожді забрали з собою людей свого клану.

Залишилися люди з кланів Оматли і Чорної Глини. Серед них я побачив також Гойтл-Меті, Арпіукі, негра Абрама і Карлика-Пошала з воїнами. Звісно, ці залишилися зовсім не для того, щоб підписати договір.

Я шукав очима Оцеолу. Знайти його було неважко: обличчям і поставою він помітно виділявся на тлі інших. Оцеола стояв осторонь, на лівому крилі тепер уже невеликого півкола – можливо, він став там зі скромності – адже був наділений цією якістю. Справді, серед вождів Оцеола був одним із наймолодших і не мав таких прав, як вони. Та варто лишень кинути на нього погляд, як одразу ж спадає на думку, що саме він повинен головувати над усіма.

Як і напередодні, в його манерах не було нічого зухвалого. Його постава випромінювала велич, хоча тримався він вільно. Оцеола схрестив руки на грудях у позі людини, що відпочиває. Обличчя його було спокійне, іноді ставало навіть м’яким і добродушним. Він скидався на виховану людину, що чекає початку церемонії, в якій він лише глядач. Поки ще не сталося нічого такого, що могло б схвилювати його, не було вимовлено слова, яке б розбудило його дрімаючий розум.

Та цей спокій недовго тривав. Невдовзі його м’яка усмішка перетворилася на саркастичний вищир. Дивлячись на це обличчя, важко було навіть уявити можливість такого перетворення. Та уважний спостерігач міг би це вловити. Молодий вождь нагадував мирне небо перед грозою, спокійний океан, на якому от-от розгуляється шторм, сплячого лева, який, коли його зачепити, скочить у пориві нестримної люті.

Перед початком наради я не зводив очей з молодого вождя. Втім, не лише я – він був центром, на якому зосередилася загальна увага. Але я дивився на нього з особливим інтересом.

Я дивився на Оцеолу в очікуванні, що він подасть мені якийсь знак, покаже, що впізнав мене. Але цього не сталося: він не кивнув мені, не кинув навіть погляду.

Раз чи два його очі байдуже ковзнули по мені, але одразу ж переключилися на когось іншого, ніби я був лише одним із натовпу його блідолицих ворогів. Мабуть, молодий вождь не пам’ятав мене, або його так поглинули якісь глибокі думки, що він більше ні на що не звертав уваги.

Я глянув на рівнину, туди, де виднілися намети, біля яких групами безцільно тинялися жінки. Я уважно вдивлявся в них. Мені здалося, що в середині однієї з груп я помітив божевільну Гадж-Єву. Я сподівався, що та, чиї інтереси вона так палко обстоювала, буде поряд із нею, але помилився. Її не було!

Навіть під довгою хуною я б упізнав її… якщо вона не змінилася.

Якщо… Це припущення викликає у вас природну цікавість. Чому вона могла змінитися? – запитаєте ви. Вона стала дорослою, розвинулася, перетворилася на зрілу жінку. Адже в південних країнах дівчата рано розвиваються.

Чого ж я боявся, які були на те причини? Можливо, її змінили хвороби, виснаження чи горе? Ні, не те.

Важко передати сумніви, які мучили мене, хоча вони виникли після випадкової розмови. Дурний базіка-офіцер, який так весело щебетав учора про свої «звитяги», влив отруту в моє серце. Та ні, це не могла бути Маюмі! Вона занадто чиста і невинна. Утім, чому я так хвилююся? Адже кохання – не злочин!

Але якщо все це правда… якщо вона… Та ж ні, все одно вона не винна! Лише він винен у тому, що сталося!

Я день мучився. І все лишень тому, що випадково почув чужу розмову. Ця розмова і стала для мене джерелом нестерпних мук. Я почувався в ролі людини, яка чула занадто багато, але знає занадто мало. Не дивно, що після зустрічі з Гадж-Євою мені трохи полегшало, її слова розвіяли підозри і оживили мої надії. Божевільна, правда, не вимовила заповітного імені, поки я сам не сказав його, але кого ж іще могли стосуватися слова «бідна лісова пташка» і «її серце зійде кров’ю»?

Вона говорила про Сонце, Що Сходить – то був Оцеола. Але хто міг бути красунею – хто, крім Маюмі?

Хоча, з іншого боку, це могло бути тільки відблиском давно минулих днів, спогадом у божевільному мозку Гадж-Єва знала нас у дні юності, не раз зустрічала під час прогулянок у лісі і навіть бувала з нами на острові. Божевільна королева була чудовою веслувальницею, вправно керувала своїм човником, могла мчати на дикому коні – могла вирушити куди завгодно, проникнути всюди. І, можливо, тільки спогад про ці щасливі дні спонукав її заговорити зі мною. Адже в її потьмареному розумі сьогодення злилося з минулим і всі поняття про час переплуталися. О небо, змилуйся над нею!

Ця думка на мить вивела мене з рівноваги. І все ж, у душі моїй ще жевріла надія. Солодкі слова Гадж-Єви були цілющою протиотрутою від страху, який мало не охопив мене, коли я дізнався, що на моє життя планують замах. Знаючи, що Маюмі колись кохала і все ще кохає мене, я не побоявся б виступити проти небезпек у сто