Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

– Ми, семіноли, не любимо хреста. Він набрид нам із часів володарювання іспанців.

– То ти відмовляєшся підписати?

– Так! Пане агенте, хіба це вас дивує?

– Нехай так. Тепер слухай, що я скажу тобі!

– Вуха Гойтл-Меті відкриті, так само як і рот агента, – не забарився із відповіддю дотепний індіанець.

– Чудово! Тоді я позбавляю Гойтл-Меті сану вождя семінолів.

– Ха-ха-ха! – засміявся у відповідь Гойтл-Меті. – Он воно як! А скажи-но мені, – в’їдливо запитав він, продовжуючи реготати й явно знущаючись над урочистою заявою агента, – чиїм же я буду вождем, генерале Томпсон?

– Я вже оголосив своє рішення, – відрубав агент. Його добряче зачепив за живе глузливий тон індіанця. – Ти більше не вождь. Ми не визнаємо тебе вождем.

– Але мій народ! Як же він? – продовжував Гойтл-Меті з тонкою іронією. – Хіба моїм людям нічого сказати з цього приводу?

– Твій народ діятиме розсудливо. Він послухається Великого Батька. Він не буде більше коритися вождю, який чинить як зрадник.

– Ви не помилилися, пане агент! – вигукнув вождь. Цього разу його слова звучали серйозно. – Мій народ діятиме розумно, він залишиться вірний своєму обов’язку. Не спокушайтеся могутністю Великого Батька! Якщо він скаже щось путяще, вони вислухають його і приймуть, якщо ні – вони заткнуть собі вуха. Що ж до вашого наказу про моє скинення, то мене смішать ваші безглузді вчинки. Я зневажаю і цей наказ, і агента! Я не боюся вашої могутності. Я не боюся, що втрачу відданість мого народу. Сійте між нами розбрат, скільки вам заманеться! В якихось інших племенах вам вдалося знайти зрадників… – по цих словах оратор метнув гнівний погляд на Оматлу і його воїнів. – Але я зневажаю ваші підлі вчинки! У всьому племені не знайдеться жодної людини, яка б зреклася Гойтл-Меті, – чуєте, жодної!

Гойтл-Меті замовк і схрестив на грудях руки, знову прийнявши позу мовчазного протесту Розмову було закінчено.

Потім агент звернувся до негра Абрама. Але і той відмовився підписати угоду. Він просто сказав: «Ні!». Коли ж агент став наполягати, негр додав:

– Ні, дідько б вас ухопив! Я ніколи не підпишу цей клятий папір, ніколи! Сподіваюся, цього досить, щоб ви зрозуміли, бос Томпсон?

На цьому вмовляння припинилися. Абрама також викреслили зі списку вождів.

Арпіукі, Хмара, Алігатор і Карлик-Пошала – всі вони один за одним відмовилися підписатися, і їх також було скинуто. Так само вчинили з Голато-міко та іншими вождями, які не прийшли.

Більшість вождів тільки сміялися, коли йшлося про масове позбавлення влади. Смішно було дивитися, як якийсь дрібний офіцер, який отримав тимчасові повноваження, оголошував свої укази з таким виглядом, ніби він щонайменше був імператором.

Пошала, останній з позбавлених свого сану, сміявся з іншими.

– Скажи-но гладкому агенту, – крикнув він перекладачеві, – що я все ще буду вождем семінолів, коли його скелет заросте смердючим бур’яном! Ха-ха-ха!

Перекладач не передав цей жарт, він не дійшов до агентових вух. Томпсон навіть не чув презирливого сміху, який супроводжував його, бо всю свою увагу зосередив на останньому вожді – Оцеолі.

Досі молодий вождь мовчав. Лишень коли Чарльз Оматла взяв перо, у нього вирвалося слово «зрадник». Оцеола не спостерігав байдуже за тим, що відбувалося навколо. Його погляд і жести не були скутими, він не прикидався байдужим стоїком. О ні, це було не в його характері! Він щиро сміявся з дотепних жартів Стрибуна, схвально вітав патріотизм Абрама та інших вождів і супився, коли бачив, як підло поводилися зрадники. Тепер настала його черга висловити свою думку. Він стояв, скромно чекаючи, поки назвуть його ім’я. Всіх вождів називали по імені, всі імена були добре відомі агенту і його перекладачам.

Запала напружена тиша. І ось настала мить, коли в рядах американських солдатів і в натовпі індіанських воїнів всі затамували подих, ніби кожен відчував наближення грози.

Я теж відчував, що готується вибух, і, як всі інші, завмер на місці, очікуючи подальшого розвитку подій.

Нарешті агент урвав тишу:

– Тепер ваша черга, Пауеле! Та спершу дайте мені відповідь: чи ви є визнаним вождем?

Тон, манери, слова – все було вкрай образливе. З виразу агентового обличчя видно було, що він усе це заздалегідь обміркував, аби завдати прямого удару. В очах його спалахувала злоба, він мало не підстрибував од передчуття майбутнього тріумфу. Питання було зайве і не стосувалося справи. Безперечно, його було поставлено з метою провокації. Томпсон чудово знав, що Пауел був вождем – правда, наймолодшим, але військовим вождем найвойовничішого з племен семінолів – племені Червоні Палиці. Агент хотів викликати спалах гніву у палкого, гарячого юнака.

Але йому не вдалося досягти цієї мети: здавалося, вождь навіть не почув в агентових словах образи. Оцеола нічого не відповів; дивна усмішка промайнула на його обличчі, не гнівна і не презирлива. Це була посмішка мовчазної, величної зневаги, погляд, який порядна людина кидає на негідника, коли той ображає її. Здавалося, молодий вождь вважає агента негідним відповіді, а образу надто брутальною, а воно так і було, щоб обурюватися нею. Таке враження склалося і в мене, і в більшості присутніх.

Якби агент був чуйною людиною, погляд Оцеоли змусив би його замовкнути або принаймні змінити тактику. Та черствій душі чиновника не властиве було почуття делікатності і справедливості. Не зважаючи на відсіч, яку йому дав Оцеола, він і далі продовжував таким тоном:

– Я вас запитую: чи вождь ви? Чи маєте ви право підписати?

Й одразу ж за Оцеолу відгукнулися десятки голосів. Вожді в колі і воїни, що стояли за ними, закричали:

– Чи вождь Сонце, Що Сходить? Звичайно, він вождь! Він має право підписати цю угоду!

– А чому ви піддаєте сумніву його право? – запитав Стрибун. – Прийде час, – додав він з посмішкою, – і Оцеола доведе свої права. А зараз, мабуть, йому це не потрібно.

– Та ж ні, потрібно! – вигукнув Оцеола, звертаючись до оратора і карбуючи кожне слово. – Я маю право підписати, і я підпишу!

Годі й передати враження, яке справила ця несподівана для всіх заява. Усі здивувалися: і білі, й індіанці. Всі пожвавилися, загомоніли; здивовані вигуки злилися в один суцільний гул.

Кожен висловлював здивування по-своєму – залежно від своїх політичних переконань. У голосі одних чулися радість і тріумфування, в тоні інших звучали гіркота і гнів. Невже це сказав Оцеола? Чи вони не помилилися, часом? Невже Сонце, Що Сходить, так швидко сховається за хмарами? Після всього, що він зробив, після всього, що обіцяв, – невже він виявиться зрадником?

Такі тривоги бентежили всіх