Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

був столик на чотирьох, і тепер ми цілком і остаточно опинилися під владою обох дам. Особливе становище їхнього чоловіка й батька надавало дамам особливої гордовитості та гідності. Матері було за п’ятдесят, вона плела спицями вовняний светр і тільки один раз розтулила рот, щоб ні з того, ні з сього згадати про кодекс Наполеона. Дочці було за тридцять, вона принесла з собою книгу віршів і читала її, не зважаючи на неймовірний галас у залі. Вона висловила в розмові з Вірною Смертю свою думку про французького поета Беранже, що, мабуть, мало свідчити про її неабиякий розум, але коли старий вестмен цілком серйозно запевнив її, що ніколи не мав честі розмовляти зі згаданим джентльменом, панночка замовкла й не вимовила більше ні слова. Від пива наші пані відмовилися, але коли шериф приніс їм дві склянки бренді, загострені риси їхніх мізантропічних облич просвітліли.

Незабаром довготелесий шериф підійшов до нас, штовхнув мене за своїм звичаєм у бік і шепнув:

— Беріться до справи: пора танцювати котильйон.

— А дами нам не відмовлять? — запитав я, потай сподіваючись на таку можливість.

— Ну що ви? Дам я заздалегідь попередив.

Я неохоче встав, уклонився дочці, промимрив щось про велику честь, задоволення й перевагу та отримав у руки томик віршів, а на додачу й саму панночку.

Вірна Смерть взявся до справи з упевненістю бувалого чоловіка, по-свійському звернувшись до матері:

— Ну що ж, ходімо танцювати. Вам як більше до вподоби, праворуч чи ліворуч? Мені байдуже, я стрибаю в будь-яку сторону.

Краще промовчати, як ми танцювали, яких збитків завдав кнайпі мій друг, коли падав на підлогу разом із партнеркою, як джентльмени поступово напилися. Скажу хіба, що до сходу сонця запаси шинкаря вичерпалися.

Та шериф запевнив усіх, що гроші ще лишилися і що як тільки під вечір запаси поповнять, можна буде продовжити веселощі.

Коли оголосили, що час вести куклукскланівців на пароплав, дами схопилися з місць.

Хода відбувалася у строго визначеному порядку: попереду йшли музиканти, за ними — судді, потім — члени ку-клукс-клану в своїх безглуздих балахонах, далі — свідки, тобто ми, а за нами — вся інша публіка, словом, ціла юрба.

Американці — дивні люди, вони завжди домагаються свого. Не знаю, де вони так швидко роздобули стільки того, але всі учасники ходи, за винятком хіба що пастора і дам, мали з собою ріжки, сопілки та інші інструменти. Коли всі стали на місця і шериф подав знак рушати вперед, музиканти, які йшли попереду, заграли мотив відомої пісеньки «Янкі Дудл»[53], інші підіграли як могли, і врешті все це стало нагадувати котячий концерт. Від свисту, співу, ревіння і звуків інструментів аж голова тріщала, усе це годі описати. Незабаром мені вже здавалося, що я потрапив до божевільні.

Повільним кроком наша «похоронна» процесія наблизилася до річки. Куклукскланівців передали з рук у руки капітанові, і той взяв їх під варту, а пасажири, які знали про злодіяння бандитів не з чуток, виділили зі своїх лав дужих вартових. Про втечу годі було й думати. Найретельніше їх стерегли німці, які були на борту. Коли пароплав відплив, оркестр заграв бравурний марш, а публіка радісно вигукувала услід кораблю. Поки всі прощалися з «дорогими гостями» і витріщалися на пароплав, який відходив від причалу, я взяв під руку свого товариша, і ми разом із Лянґе та його сином вирушили додому, щоб трохи відпочити перед дорогою. Однак проспали довше, ніж збиралися, що мене сильно засмутило.

Коли я прокинувся, Вірна Смерть був уже на ногах. У нього боліло стегно, і через це він не міг спати. Тож заявив мені, страшенно мене цим перелякавши, що їхати верхи він не зможе. Такими були наслідки його падіння під час танцю. Ми послали по лікаря. Той прийшов, оглянув хворого і сказав, що нога вивихнута, тож треба вправити вивих. Мені хотілося дати йому ляпаса. Він чималий час вовтузився біля ноги, сказав, що почуємо хрускотіння, коли нога стане на місце. Та хоч як ми дослухалися, але марно. Врешті-решт я відсунув цього шарлатана убік і сам подивився до стегна свого товариша. Побачив синю пляму з жовтизною довкола, з чого зробив висновок, що йдеться про звичайний забій.

— Потрібно натерти його гірчицею або якимось спиртом, і це допоможе, — сказав я. — Але сьогодні вам точно не слід рухатися. Шкода, що Ґібсон за цей час утече.

— Не хвилюйтеся, сер, — заспокоював мене Вірна Смерть. — Коли такий старий мисливський пес, як я, бере слід, він уже не втратить його, поки не вийде на звіра. Покладіться на мене.

— Повністю довіряю вашому досвіду, сер, — відповів я, — але ми затрималися з від’їздом, і Ґібсон дуже випередить нас.

— Ми наздоженемо його. Хіба не однаково, чи зловимо ми його на день раніше чи на день пізніше? Не впадайте у відчай, мене недаремно прозвали Вірна Смерть. Наш любий шериф трохи напаскудив нам зі своїми дамами, але це нас не зупинить.

Це звучало обнадійливо, я довіряв своєму супутникові і знав, що він дотримає слова, тож намагався не турбуватися. Самому мені вирушати не було сенсу. Тому я зрадів, коли за обідом Лянґе запропонував їхати разом, бо йому з нами по дорозі.

— Ми не будемо вас обтяжувати, — запевняв він нас. — Ми з сином уміємо поводитися зі зброєю і доглядати за кіньми, люди ми не боягузливі і не кинемося навтьоки, якщо дорогою зустрінуться білі, червоношкірі чи сам чорт. Візьміть нас із собою. Домовилися?

Ми погодилися без вагань.

Потім прийшов сеньйор Кортéсіо, що проспав того ранку ще довше, ніж ми, і запросив нас оглянути коней. Попри біль у стегні, Вірна Смерть пошкандибав за нами. Він хотів сам подивитися на коней.

— Ось цей юнак намагається переконати мене,