Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід
Ці дивні фрази: «Тільки він став нам поперек дороги», «Матусю буде легко уламати», «Коли я стану господарем на їхній плантації», та ще й згадка про Віолу і мою сестру. Що все це могло означати? Навіть не знаю, як я вгамував свої почуття; я не міг повірити, що це не жахливі галюцинації, не втрата розуму. Їхні обличчя осявав місяць, я виразно їх бачив. Мої вуха мене не обманювали – я чітко чув, про що говорили змовники: вони хотіли підло вбити мене!
– Хо, хо, хо[51], молодий міко може спуститися вниз, – раптом пролунав голос. – Погані люди пішли. Добре! Ну ж бо, спускайся вниз, вниз, вниз, міко!
Я швидко скорився і знову опинився перед божевільною королевою.
– Тепер ти віриш Гадж-Єві, молодий міко? Бачиш, у тебе є вороги. Аж чотири ворога. Ти переконався, що твоє життя в небезпеці?
– Ти врятувала мені життя, Гадж-Єво! Як мені віддячити тобі?
– Будь вірний їй… вірний… вірний…
– Кому?
– О Великий Духу! Він уже забув її! Віроломний молодий міко! Віроломний блідолиций! Навіщо я врятувала тебе? Навіщо я не дозволила твоїй крові пролитися на землю?
– Єво!
– Погано! Погано! Бідна лісова пташка! Найкрасивіша з усіх пташок! Її серце зійде кров’ю і помре, а розум покине її!
– Єво, поясни, будь ласка, в чому річ?
– Погано! Хай він краще помре, ніж кине її! Хо, хо! Невірний блідолиций, о, краще б він помер до того, як розбив серце бідної Єви! Тоді Єва втратила б тільки своє серце. А голова, голова – це гірше! Хо, хо хо!
Так, так, так! Облудним словам я його довіряла…– Єво! – гукнув я так голосно, що вона аж урвала свою божевільну пісню. – Скажи, про кого ти говориш?
– Великий Духу, послухай, що він говорить! Про кого? Про кого? Тут більше, ніж одна. Хо, хо, хо! Більше, ніж одна, а вірний друг забутий. Що може сказати Єва? Яку історію може вона розповісти? Бідна пташка! Її серце зійде кров’ю, а розум потьмариться. Хо, хо, хо! Будуть дві Гадж-Єви, дві божевільні королеви мікосукі!
– Заради всього святого, не муч мене! Мила, добра Єво, скажи, про кого ти говориш? Невже про…
Заповітне ім’я було готове злетіти у мене з язика, та все ж я не наважувався вимовити його.
Я боявся спитати, боявся отримати заперечну відповідь.
Але довго вагатися я не міг: я зайшов надто далеко, щоб відступати, і надто довго тужив. Більше я не мав сил чекати. А Єва могла розвіяти мої сумніви, і я зважився запитати її:
– Чи не маєш ти на увазі Маюмі?
Якийсь час божевільна мовчки дивилась на мене.
Я не міг проникнути в таємницю її очей: останні п’ять хвилин у них блищали докір і презирство. Коли я вимовив ці слова, на її обличчі з’явився вираз здивування, а потім вона пильно поглянула на мене, ніби намагаючись угадати мої думки.
– Якщо це Маюмі, – продовжував я, не чекаючи її відповіді, – то знай, що я кохаю її – кохаю Маюмі!
– Ти кохаєш Маюмі? Все ще кохаєш її? – заторохкотіла Гадж-Єва.
– Життям присягаюсь…
– Ні! Ні! Не клянись! Це його клятва. А він зрадив! Скажи ще раз, мій молодий міко, скажи, що ти говориш правду, але не клянись.
– Я кажу правду, щиру правду!
– Добре! – радісно вигукнула божевільна. – Міко сказав правду. Блідолиций міко правдивий, і красуня буде щаслива… Тихіше, чітта-міко! – вигукнула вона, знову звертаючись до гримучої змії. – І ти, окола-чітта[52]. Заспокойтеся обидві. Це не ворог. Спокійно, або я розтрощу вам голови…
– Добра Єво!
– Ти називаєш мене доброю Євою! Але, може, настане день, коли ти назвеш мене злою. – Потім, підвищивши голос, вона продовжувала дуже серйозно: – Вислухай мене, Джордже Рендольф! Якщо і ти раптом станеш злим, якщо зрадиш, як він, то знай, що Гадж-Єва стане твоїм ворогом і чітта-міко знищить тебе! Ти зробиш це, мій зміїний королю, чи не так? Хо, хо, хо!
Змія начебто зрозуміла її. Вона раптом підняла голову, її блискучі очі василіска замерехтіли, наче випромінюючи вогняні іскри, її роздвоєний язик висунувся з пащі, і лускаті кільця загриміли, видаючи звук, схожий на «скіррр».
– Тихо, тихо! – промовила Єва, заспокоюючи змію і спритним рухом пальців змушуючи її знову згорнутися клубком. – Це не він, чітта, не він! Чуєш, ти, королю плазунів! Тихіше, кажу я!
– Чому ти погрожуєш мені, Єво? Адже немає причини…
– Добре! Я вірю тобі, любий міко, мій хоробрий міко!
– Але, добра Єво, поясни, скажи мені…
– Ні! Не тепер, не сьогодні ввечері. Зараз немає часу. Поглянь туди, на захід! Нетле-хасе[53] збирається лягати спати. Ти повинен піти. Тобі не можна ходити поночі. Ти повинен піти у форт, перш ніж зайде місяць. Іди, іди, іди!
– Але я вже сказав тобі, що не можу піти, поки не закінчу своєї справи…
– Тоді це небезпечно… Яка справа? А! Я здогадуюся! Он ідуть ті, на кого ти чекаєш…
– Так, гадаю, це вони, – прошепотів я.
На протилежному березі озера з’явилися високі тіні двох вождів.
– Тоді мерщій роби свою справу і не барись! – квапила мене вона. – У темряві тобі загрожує небезпека. Гадж-Єва має піти. Доброї ночі, молодий міко, на добраніч!
Я теж побажав їй на добраніч і став чекати вождів. Тим часом моя дивна рятівниця зникла. Індіанці незабаром вийшли на берег і коротко повідомили мені відповідь для генерала. Виявилося, що Голато-міко зняв свої намети і залишив табір!
Два зрадники були такі огидні, що мені не хотілося більше ні хвилини перебувати в їхньому товаристві. Отримавши необхідні відомості, я поспішив піти геть. Пам’ятаючи попередження Гадж-Єви і сказане Аренсом Рінгольдом, я, не гаючи часу, попрямував до форту. Місяць усе ще височів у небі, і в його яскравому світлі я був захищений від раптового нападу.
Я йшов швидко, вибираючи відкриті галявини, намагаючись триматися подалі від місць, де в засідці міг ховатися вбивця. Я нікого не побачив ні по дорозі, ні біля форту. Та біля самих воріт, неподалік од крамниці маркітанта, помітив людину,
