Рука Оберона - Роджер Желязни

— Так, — підтвердив я. — Спасибі тобі.

— Я так зрозумів, що вона, врешті-решт, пройшла Лабіринт.

— Так, вона досягла успіху в цьому випробуванні.

— А після того проголосила себе ворогом Амбера.

— Теж вірно.

— Сподіваюся, — сказав Мартін, — їй не буде ніякої шкоди від усього цього. Вона була добра до мене.

— Вона цілком здатна подбати про себе сама, — зауважив я. — Так, вона симпатична дівчина. Я не можу тобі щось обіцяти щодо її безпеки, тому що я все ще мало знаю про неї і про її роль у всьому, що зараз відбувається. І все ж те, що ти мені розповів, було корисним. Це робить її кимось, кому я все ж волію надати право тлумачити будь-який сумнів на її користь, наскільки це в моїх силах.

Мартін посміхнувся:

— Радий це чути.

— Я теж. А що ви збираєтеся робити?

— Я візьму його побачити Віаль, — промовив Рендом, — а потім зустрітися з іншими, як вже дозволяють час і можливості, якщо, звичайно, не виникло щось нове і я тобі зараз не потрібенся.

— Було дещо нове, — зронив я, — але ти мені зараз по-справжньому не потрібен. Але я все-таки введу тебе в курс справи. У мене є ще трохи часу.

Мартін стояв осторонь.

Повідомляючи Ренді про події, що трапилися після його від'їзду, я думав про його сина, Мартіна. З моєї точки зору, він все ще був невідомою величиною.

Його історія могла бути абсолютно правдивою.

Фактично, я відчував, що вона правдива. З іншого боку, у мене виникло відчуття, що правда була неповною, що він чогось недоговорював, можливо, щось нешкідливе. Потім знову ж таки, можливо, і ні. Він не мав ніяких справжніх причин любити нас. Якраз навпаки. І Рендом, можливо, привів Троянського Коня. Але ймовірно, що нічого подібного не було. Просто справа була в тому, що я ніколи і нікому не довіряю, якщо в чомусь раптом сумніваюся. І все ж, нічого зі сказаного мною Ренді не можна було по-справжньому використовувати проти нас. І я сильно сумніваюся, що Мартін міг заподіяти нам багато шкоди, якщо в цьому полягав його намір. Ні, найімовірніше, він був так само ухильний, як і решта з нас, і причому з тих же самих причин: зі страху і інстинкту самозбереження. З раптовим натхненням я запитав Мартіна:

— Ти коли-небудь стикався з Дарою після цього?

Він почервонів, дивлячись на мене.

— Ні, — занадто поспішно відповів він. — Тільки в той раз і це все.

— Зрозуміло, — буркнув я.

Рендом був занадто гарним гравцем у покер, щоб це не помітити, так що я тільки що купив нам короткостроковий страховий поліс за малу ціну настороженості батька проти свого давно втраченого сина. Я швидко перевів розмову назад на Бранда. І ось, коли ми порівнювали табелі по психопатології, я відчув легкий лоскіт і відчуття присутності, яке оголошувало контакт через Карти. Я підняв руку і повернувся в бік.

Через хвилину контакт став чітким, і ми з Ганелоном дивилися один на одного.

— Корвін, — звернувся він до мене, — я вирішив, що настав час перевірити одне припущення. До цього часу Камінь або в тебе, або у Бранда, або ви обоє все ще шукаєте його. Що саме?

— Камінь у Бранда.

— Дуже шкода. Розкажи мені про це.

Я розповів йому все.

— Значить, Жерар все зрозумів правильно?

— Він уже розповідав тобі все це?

— Не так детально, — зауважив Ганелон, — а я хотів бути впевнений, що все зрозумів правильно. Я тільки що закінчив розмову з ним.

Він подивився вгору:

— Тоді, здається, якщо мене не обманює пам'ять про місячні сходинки, тобі краще рухатися.

Я кивнув:

— Так, я скоро подамся до Сходів. Вони зовсім не так вже далеко звідси.

— Добре. Тепер ось що ти повинен бути готовий зробити…

— Я знаю, що мені треба робити, — огризнувся я. — Мені пора піднятися в Тир-на-Нгот раніше Бранда і перегородити йому шлях в Лабіринт. Якщо я не зумію, мені знову доведеться переслідувати його по ньому.

— Так до цього підходити не годиться, — авторитетно заявив він.

— У тебе є краща ідея?

— Так, є. Карти в тебе з собою?

— Так.

— Добре. По-перше, ти будеш не в змозі потрапити туди під-час, щоб перегородити йому шлях в Лабіринт.

— Це чому ж?

— Тобі доведеться підніматися по сходах, а потім йти до Палацу і спускатися до Лабіринту. Це вимагає часу навіть у Тир-на-Нготі, де час так чи інакше схильний викидати фокуси. При всьому, що ти знаєш, у тебе може бути уповільнююче тебе приховане бажання смерті. Я цього точно не знаю. Як би там не було, коли ти прибудеш, він уже завершить проходження Лабіринту. Цілком може вийти так, що він буде в ньому занадто далеко, щоб ти наздогнав його в цей раз.

— Він, напевно, буде втомленим. Це повинно його дещо сповільнити.

— Ні. Постав себе на його місце. Якби ти був Брандом, хіба ти не відправився би у якесь Відображення, де час тече по-іншому? Замість одного полудня він цілком може отримати кілька днів відпочинку для праці цього вечора. Найбезпечнішим буде вважати, що він буде у відмінній формі.

— Ти маєш рацію, — визнав я. Я не можу розраховувати на його втому. О'кей. Альтернатива, про яку я роздумував, але волів би не пробувати, якщо цього можна уникнути, убивши його з відстані. Взяти з собою арбалет або одну з наших гвинтівок і просто застрелити його посередині Лабіринту. Що мене при цьому непокоїть, так це вплив нашої крові на Лабіринт. Можливо, від неї страждає тільки первозданний Лабіринт, але я цього не знаю.

— Цілком вірно. Ти не знаєш. Я теж не хотів би, щоб ти покладався там на звичайне зброю. Це особливе місце. Ти сам казав, що воно все одно, що дивна тінь, що пропливає по небу. Хоча ти обчислив, як змусити гвинтівку стріляти в Амбере, там ті ж правила можуть бути неприйнятними.

— Такий ризик існує, — визнав я.

— Що ж стосується арбалета, припустимо, раптовий порив вітру кожен раз відображає випущену тобою стрілу?

— Боюся, що не встигаю за польотом твоєї фантазії.

— Камінь. Він пройшов частину шляху через первозданний Лабіринт, і з тих пір він мав деякий час, щоб поекспериментувати з ним. Як ти думаєш, чи можливо, що він тепер частково налаштований на нього?

— Не знаю. Я не зовсім в курсі, як діє цей процес.

— Я